24 Розділ "Епілог"

Усе навколо стихло. Ніч давно огорнула селище.Лише зрідка за вікном шуміло листя, а десь далеко проїжджала машина, розсікаючи тишу дороги.

Софія та Роман уже збиралися спати.

Їхня донечка давно заснула у своїй кімнаті, і тепер у будинку панував той особливий спокій, який приходить після довгого дня.

Софія стояла біля дзеркала й знімала сережки.

Роман уже ліг у ліжко й переглядав щось у телефоні.

— Ти ще довго? — запитав він.

— Ні, зараз.

Софія поклала сережки на тумбочку й уже хотіла вимкнути світло, коли раптом задзвонив телефон.

Різкий звук пролунав у нічній тиші так несподівано, що Софія здригнулася.

Роман підняв голову.

Телефон лежав на тумбочці.

Він поглянув на екран і одразу насупився.

— Хто? — запитала Софія.

Роман узяв телефон і прийняв виклик.

— Алло?

Кілька секунд він просто слухав.

Його обличчя змінилося.

Софія одразу це помітила.

У його очах промайнув страх.

— Що сталося? — стривожено запитала вона.

Роман нічого не відповів.

Він ще кілька секунд слухав співрозмовника, а потім тихо сказав:

— Добре… Я зрозумів.

Він поклав слухавку.

Софія вже стояла перед ним.

— Що сталося?

Роман підняв на неї очі.

— Луцина.

Софія завмерла.

— Знову телефонує?

— Ні…

Він зробив паузу.

Софія відчула, як у неї похололи руки.

— То що?

Роман не одразу зміг вимовити ці слова.

— Луцина померла.

— Що?..

Софія ніби не зрозуміла почутого.

— Як?

Вона аж присіла на край ліжка.

— Як вона могла померти? — її голос затремтів. — Вона ж сьогодні…

Сльози одразу наповнили її очі.

— Вона ж сьогодні так виглядала… Вона була така здорова. Жартувала. Сміялася…

Роман сів поруч і обійняв її.

Софія притулилася до нього й заплакала.

— Не може бути…

— Сонце…

— Ні, Романе. Не може. Ми ж сьогодні з нею говорили. Я бачила її. Вона була така жива…

Роман міцно тримав її в обіймах, не знаючи, що сказати.

Іноді жодні слова не можуть зменшити біль.

Особливо тоді, коли смерть приходить так раптово.

Софія плакала, згадуючи сьогоднішній день.

Луцина сиділа навпроти них, сміялася, розповідала історію, згадувала Марію.

Ще кілька годин тому вона була поруч.

А тепер її вже не було.

Софія витерла сльози долонею.

— Чому так?.. Вона ж навіть не сказала, що їй погано.

Роман тихо відповів:

— Можливо, вона й сама не знала.

Софія похитала головою.

— А я навіть не обійняла її перед тим, як ми пішли…

Ця думка виявилася найболючішою.

Вона закрила обличчя руками.

— Я мала її обійняти. Мала сказати, що люблю її. Подякувати…

— Вона знала, — тихо сказав Роман.

— Звідки ти знаєш?

— Бо ти була з нею сьогодні. Вона бачила, як ти на неї дивилася.

Софія нічого не відповіла.

Вона лише ще сильніше притулилася до чоловіка.

Перед очима знову виникла Луцина.

Її усмішка.

Її жарти.

Її голос.

Її розповідь про Марію.

Про Теодора.

Про кохання, яке пережило десятиліття.

Про листи, які вона берегла все життя.

І Софія раптом зрозуміла, що Луцина сьогодні зробила щось дуже важливе.

Вона розповіла їм усе.

Не залишила жодної таємниці.

Наче нарешті передала цю історію тому, кому вона мала належати далі.

Можливо, саме тому сьогодні вона була такою веселою.

Можливо, саме тому здавалася такою здоровою.

Існує думка, що іноді перед смертю людині раптом стає незвично добре. Наче тіло на коротку мить віддає останні сили. Людина стає спокійною, усміхненою, їй хочеться говорити, бачити близьких, завершити те, що давно не давало спокою.

Так було з Луциною.

Вона розповіла свою історію.

Віддала Софії останню таємницю Марії.

Попрощалася з минулим.

І, можливо, тільки після цього змогла відпустити його.

Вона стільки років берегла цю історію.

Берегла листи.

Берегла пам'ять про подругу.

Берегла їхнє кохання так, ніби воно було частиною її власного життя.

І тепер могла нарешті сказати собі:

Я зробила все, що могла.

Софія витерла сльози й тихо прошепотіла:

— Вона була останньою людиною, яка все знала про них…

Роман кивнув.

— Але тепер знаєш ти.

Софія подивилася на нього.

— Я?

— Так.

Він узяв її руку.

— Тепер ця історія залишилася з тобою.

Софія стиснула його пальці.

— Я не хочу її забути.

— Не забудеш.

Вони ще довго сиділи в темряві.

Цієї ночі їм обом було важко заснути.

Софія думала про Луцину, про Марію, про Теодора, про життя, яке так швидко минає.

Ще сьогодні Луцина була поруч.

А тепер залишилися тільки спогади.

І Софія раптом ще гостріше відчула те, про що вони говорили дорогою додому.

Ми так часто думаємо, що в нас є час.

Що завтра буде ще одна можливість.

Ще одна розмова.

Ще одне «я люблю тебе».

Ще одні обійми.

Але життя не завжди дає нам це завтра.

Тому, можливо, найважливіше — не відкладати любов.

Не чекати особливого моменту.

Не мовчати, коли хочеться сказати.

Не відвертатися через гордість.

І не думати, що людина, яка сидить поруч із тобою сьогодні, обов'язково сидітиме там і завтра.

Софія подивилася на Романа.

Він теж дивився на неї.

Вона нічого не сказала.

Просто обійняла його.

Міцно-міцно.

Роман обійняв її у відповідь і поцілував у волосся.

А десь далеко, у маленькому будинку, де ще зовсім недавно сміялася Луцина, вже панувала тиша.

Та її історія не закінчилася разом із нею.

Бо тепер її знала Софія.

А значить, пам'ять про Марію, Теодора і їхнє кохання житиме далі.

Можливо, саме для цього Луцина й чекала стільки років.

Щоб одного дня передати цю історію далі.

І нарешті попрощатися.