22 Розділ " Біль скрізь роки"

Наступного ранку Софія та Роман ще спали, коли телефон на тумбочці почав настирливо дзвонити.

Софія сонно поворухнулася й сильніше притиснулася до Романа, ховаючи обличчя в його плече.

— Романе… твій телефон…

— Не хочу…

— Він дзвонить.

— Нехай.

Софія тихо засміялася.

— А якщо це щось важливе?

— Нічого важливішого за тебе зараз немає.

Він обійняв її за талію й притягнув ближче. Софія підняла голову, сонно подивилася на нього й усміхнулася.

— Ти зранку вже починаєш?

— А коли мені ще тебе любити?

Роман нахилився й поцілував її в губи.

Софія відповіла на поцілунок, але телефон знову задзвонив.

— Романе…

— Ігноруймо.

— Може, це Луцина Сергіївна.

— Тоді тим більше ігноруймо. Вона переживе.

Софія засміялася й легенько штовхнула його в груди.

— Візьми слухавку.

Роман неохоче потягнувся до телефону, але Софія першою побачила ім'я на екрані.

— Точно вона.

— Все. Наш ранок зіпсований.

— Не драматизуй.

Софія взяла телефон і прийняла виклик.

— Доброго ранку, Луцино Сергіївно…

— Ніякого доброго ранку! — пролунало у слухавці. — Ви обоє зараз же встаєте й приїжджаєте до мене!

Софія сіла на ліжку, а Роман, притулившись губами до її плеча, тихо прошепотів:

— Я ж казав.

Софія ледве стримала сміх.

— Що сталося?

— Нічого не сталося! Але я більше не можу мовчати!

Роман підняв брови.

— Знову Марія й Теодор?

Софія кивнула.

— Про них.

— Я все чую! — обурилася Луцина. — І не вигадуйте собі нічого. Відкладайте всі свої справи й приїжджайте. Терміново!

— Але ми сьогодні маємо…

— Мені байдуже, що ви там маєте! Робота почекає! Клієнти почекають! Кав'ярня почекає!

Роман тихо засміявся.

Софія прикрила мікрофон долонею й прошепотіла:

— Ти задоволений?

— Не дуже. Я тільки почав ранок.

Вона глянула на нього з усмішкою й легенько штовхнула ліктем.

— Замовкни.

— А я що?

Він нахилився й швидко поцілував її в щоку.

— Я нічого.

— Луцина Сергіївна, ми приїдемо, — сказала Софія, намагаючись говорити серйозно.

— От і добре! І швидко!

— А що саме ви хочете нам розповісти?

На тому кінці на мить запала тиша.

— Я всю ніч не спала. Бо зрозуміла, що більше не можу це тримати в собі. Ви повинні знати, що було далі.

Софія переглянулася з Романом.

— Про Марію і Теодора?

— А про кого ж іще? Все, я кладу слухавку. Приїжджайте!

Дзвінок завершився.

Софія опустила телефон і видихнула.

Роман одразу обійняв її зі спини, поклав підборіддя їй на плече.

— Ну що, дружино?

— Треба вставати.

— А я думав, ми ще п'ять хвилин…

— Романе.

— Добре, добре.

Він поцілував її в шию й нарешті відпустив.

— Але ввечері ти від мене так легко не втечеш.

Софія усміхнулася й похитала головою.

— Подивимося.

І обоє вже знали: день тільки починався, а Луцина Сергіївна знову збиралася перевернути їхній світ ще однією частиною історії Марії та Теодора.

Спочатку вони завезли маленьку Марію до батьків Романа. Галина Теодорівна з радістю забрала онуку на руки й пообіцяла, що вони можуть не хвилюватися — з нею все буде добре.

Софія ще раз поцілувала донечку, поправила їй ковдрочку й разом із Романом вони вирушили до Луцини.

Коли вони під'їхали до її будинку, Софія вийшла з машини й одразу помітила щось дивне.

— Романе…

— Що?

— Подивись на Луцину Сергіївну.

Вона саме стояла біля хвіртки й чекала на них.

Софія кілька секунд просто дивилася на неї.

Учора Луцина ще виглядала втомленою після лікарні, а сьогодні перед ними стояла зовсім інша жінка. Волосся акуратно вкладене, гарна сукня, рум'яні щоки, у погляді — стільки енергії, ніби ніякої пневмонії взагалі не було.

— Добрий ранок! — весело вигукнула вона. — Чого стали? Заходьте!

Роман недовірливо подивився на неї.

— Луцино Сергіївно, ви точно вчора з лікарні повернулися?

— А що?

— Ви виглядаєте так, ніби взагалі там не були.

— А я ж казала, що швидко одужаю.

Софія примружилася.

— Щось мені підказує, що ви від нас щось приховуєте.

Луцина зробила невинне обличчя.

— Я? Нічого.

— Луцино Сергіївно…

— Ну добре, — вона не витримала й засміялася. — Трохи допомогла собі.

Роман насторожився.

— Чим?

Луцина гордо підняла підборіддя.

— Наливкою.

Софія округлила очі.

— Якою ще наливкою?!

— Моєю. Домашньою.

— Але ви ж тільки з лікарні!

— От саме! — серйозно відповіла Луцина. — Лікарі мене лікували своїми таблетками, а я вже вдома закінчила їхню роботу.

Роман прикрив обличчя долонею.

— Я навіть не хочу знати, скільки ви її випили.

— А це вже медична таємниця.

— Луцино Сергіївно! — обурилася Софія.

Луцина засміялася.

— Та жартую я. Але трохи справді випила. Для настрою.

— Для настрою?

— Дитино, після лікарні мені треба було або плакати, або наливку пити. Я вибрала друге.

Роман похитав головою.

— І після цього ви ще дивуєтеся, чому ми за вас переживаємо.

— Та годі вже. Я жива, здорова і прекрасна.

Вона розвернулася й попрямувала до будинку.

— Ну, чого стоїте? Заходьте. Я вам зараз таку історію розповім, що ви про мою наливку забудете.

Софія глянула на Романа.

— Думаєш?

— Ні, — усміхнувся він. — Але слухати її точно будемо.

І вони зайшли до будинку, навіть не здогадуючись, наскільки важкою буде наступна частина історії Луцини.

— Ну що, почнемо? — Луцина зітхнула й поправила хустку на плечах. — Марія і Теодор переховувалися вже майже рік.

Майже рік вони жили між двома світами.

То зустрічалися в мене, то на сіновалі, то знаходили якийсь привід поїхати в район, аби хоча б кілька годин побути разом і не боятися чужих очей.

Вони кохали одне одного безмежно.