21 Розділ "Марія і Теодор"

Минуло пів року після історії з Людмилою.

Зима давно залишилася лише спогадом.

Прийшло літо — тепле, сонячне і таке зелене, що здавалося, ніби село потонуло в листі. Уздовж доріг розрослися кущі, на полях хвилювалося жито, а біля будинків цвіли мальви, ромашки та різнобарвні квіти.

Щоранку Софія прокидалася від співу птахів. Вона відчиняла вікно, і до кімнати одразу вривався теплий запах трави, квітів та нагрітої сонцем землі.

Дні стали довгими.

Сонце ще висіло високо, коли вони вже закінчували роботу, а вечорами ніхто не поспішав зачиняти вікна. Звідусіль долинав запах свіжоскошеної трави, десь далеко гавкали собаки, а в саду дзижчали бджоли.

Життя в них кипіло.

Замовлень на домашні обіди ставало дедалі більше. Софія з самого ранку крутилася на кухні: нарізала овочі, варила супи, готувала салати, запікала м'ясо. На столі постійно стояли кошики зі свіжою зеленню, помідорами, огірками та полуницею.

Роман теж майже не сидів без роботи. У кафе було людно, літо привозило до села гостей, а місцеві любили проводити вечори за столиками просто неба.

Іноді вони обоє настільки втомлювалися, що ввечері просто сідали на ґанку.

Донька лежала поруч у маленькому візочку, навколо пахло липою, а Роман обіймав Софію за плечі.

— Знаєш, — казала вона, дивлячись на захід сонця, — я колись навіть не могла уявити, що буду так жити.

— А я міг, — усміхався Роман.

— Та невже?

— Ні. Але зараз роблю вигляд, що все саме так і планував.

Софія сміялася йому в плече.

Здавалося, життя нарешті стало таким, яким вони хотіли його бачити.

Спокійним.

Теплим.

Сімейним.

Та одного ранку цей спокій порушила погана новина.

Луцина Сергіївна потрапила до лікарні.

У неї було запалення легень.

Софія саме стояла біля плити, коли Роман зайшов на кухню. Відчинилися двері, разом із ним до будинку зайшло гаряче літнє повітря.

Але на його обличчі не було звичної усмішки.

Софія одразу це помітила.

— Що сталося?

Роман кілька секунд мовчав.

— Луцина Сергіївна в лікарні.

Софія завмерла.

— Що?!

— Запалення легень. Лікарі залишили її під наглядом.

За вікном співали птахи, сонце заливало подвір'я, десь неподалік сміялися діти.

А Софії раптом стало холодно.

— Як вона?

— Кажуть, стан стабільний. Але їй важко.

Софія витерла руки рушником і відразу сказала:

— Ми поїдемо до неї.

— Звичайно.

Луцина Сергіївна була для них уже давно не просто сусідкою.

Вона була людиною, яка стала частиною їхньої родини.

Жінкою, яка знала Марію краще за багатьох.

Жінкою, яка сварила їх, мирила, жартувала і завжди знаходила потрібні слова.

Тепер її будинок стояв порожній.

Вікна були зачинені.

У дворі ніхто не сидів на лавці.

І навіть літо навколо ніби стало трохи тихішим.

Софія щодня запитувала про Луцину Сергіївну.

Роман телефонував у лікарню, дізнавався про її стан і передавав Софії кожну новину.

Вони обоє дуже переживали.

Бо не уявляли цього літа без її гучного голосу, жартів і нескінченних історій.

І десь глибоко в душі Софія вже відчувала: коли Луцина Сергіївна одужає і повернеться додому, вона нарешті повинна розповісти їм усе.

Усю історію Марії та Теодора.

Ту, яку вона берегла в собі багато десятиліть.

А сьогодні був саме той день, якого всі так чекали.

Луцину Сергіївну нарешті виписували.

Роман ще зранку поїхав до лікарні. Він тільки зайшов у палату, як почув:

— О, це ти приїхав.

Луцина Сергіївна сиділа на ліжку з сумкою біля ніг і таким виглядом, ніби не вона щойно кілька тижнів пролежала в лікарні, а лікарня пережила її.

— А хто б іще? — засміявся Роман.

— Я була б не проти, якби за мною приїхав якийсь вільний молодик.

— Почалося…

— А то жонатий ще й з причепом.

Роман пирснув зі сміху.

— З яким ще причепом?

— З донькою, — незворушно відповіла Луцина. — А ще, мабуть, і дружина десь у машині сидить. Мені такого щастя не треба.

— Софія вас почує — образиться.

— Нехай ображається. Я правду кажу.

Роман похитав головою, забираючи її сумку.

— Годі вже. Сідайте до машини.

— Ти дивись, командир знайшовся.

— Луцино Сергіївно, я вас забираю додому.

— От і забирай. Я вже скучила за своїм ліжком.

Роман допоміг їй підвестися.

— Повільно.

— Не вчи стару жінку ходити.

— Я просто не хочу, щоб ви ще раз опинилися в лікарні.

Луцина на секунду замовкла, а потім усміхнулася.

— Оце вже інша розмова.

Вона взяла Романа під руку, і вони повільно рушили коридором.

— А вдома що?

— Все добре.

— Софія там?

— Звісно.

— А дитина?

— Теж.

— Ну тоді їдемо. Бо я вже хочу побачити свою красуню.

— Доньку чи Софію?

— Обох. Але донька мене хоча б не сварить.

— Це ненадовго.

— Ой, замовкни.

А в цей час Софія носилася по будинку Луцини Сергіївни, намагаючись встигнути все до їхнього приїзду.

Вона відчинила навстіж вікна, впустивши в кімнати тепле літнє повітря.

— Ну ж бо, швидше…

Вона витерла пил, вимила підлогу, змінила постіль, провітрила кімнати й навіть переставила крісло ближче до вікна, щоб Луцина могла сидіти там вечорами.

Потім вибігла на подвір'я.

Квіти давно просили води.

— Зараз, зараз…

Софія полила їх, підмела ґанок, зібрала сухе листя й поправила вазони.

Сонце пекло, волосся липло до чола, але вона навіть не звертала уваги.

Їй хотілося одного — щоб Луцина Сергіївна повернулася й побачила свій дім таким, яким залишила його.

А потім Софія забігла на кухню.

На столі вже стояли свіжий хліб, сир, овочі, пиріжки й легкий суп.

Вона поставила чайник і задоволено оглянула стіл.

— Ну все.

Саме в цю мить за вікном почувся звук автомобіля.

Софія різко обернулася.

— Приїхали!