20 Розділ " Сварка"

Наступного ранку Роман прокинувся дуже рано.

Він майже не спав.

Усю ніч перед очима стояла Софія, яка виходила з дому з їхньою донькою на руках.

Він кілька разів брав телефон, хотів зателефонувати, але так і не наважувався.

«Можливо, вона вже трохи заспокоїлася. Можливо, сьогодні ми зможемо нормально поговорити».

Ця думка дала йому надію.

Роман швидко зібрався, сів у машину й поїхав до Софії.

Коли він під'їхав до будинку, Софія саме вийшла на ґанок із дитячою ковдрочкою в руках.

Побачивши його, вона одразу насупилася.

— Що ти тут робиш?

Роман вийшов із машини.

— Приїхав поговорити.

— Нам нема про що говорити.

— Софіє, минула ніч. Ти трохи заспокоїлася?

Вона різко подивилася на нього.

— Ти серйозно зараз?

— Я просто питаю.

— Ні, Романе. Я не заспокоїлася. Я всю ніч думала про те, що сталося.

— Я теж.

— І що ти надумав?

Роман зробив крок до неї.

— Що я хочу, щоб ти повернулася додому.

Софія гірко усміхнулася.

— Звичайно. Бо тобі незручно самому?

— Не говори так.

— А як мені говорити? Ти прийшов наступного ранку і вже вирішив, що я охолола й побіжу назад?

— Я не це мав на увазі.

— Саме це!

Роман почав втрачати терпіння.

— Я приїхав не сваритися!

— А я теж не хотіла сваритися! Але ти знову прийшов зі своїм «усе буде добре», ніби вчора нічого не сталося!

— Я ніколи не казав, що нічого не сталося!

— Тоді чому ти поводишся так, ніби я перебільшую?!

— Я не думаю, що ти перебільшуєш!

— Тоді скажи мені, що ти зробив не так!

Роман замовк.

Софія чекала.

— Ну? — її голос став ще гучнішим. — Скажи!

— Я привів Людмилу до нашого дому.

— І?

— Я мав подумати про вас.

— І?

— Я не мав залишати її з тобою та дитиною.

— От бачиш! — вигукнула Софія. — Ти сам усе розумієш!

— Але це була помилка, Софіє! Одна помилка!

— Одна помилка?! — вона ледь не розсміялася від обурення. — Через твою «одну помилку» моя дитина опинилася на березі річки!

— Я знаю!

— Ні, не знаєш!

— Ти думаєш, мені не боляче?!

— Мені байдуже, наскільки тобі боляче! — крикнула Софія. — Я думала, що втрачу свою дитину!

Роман зблід.

— Не кажи такого...

— А я буду казати! Бо це правда!

— Софіє, я теж її батько!

— Тоді поводься як батько!

Ці слова вдарили сильніше за будь-який крик.

Роман кілька секунд просто дивився на неї.

— Я люблю нашу доньку більше за життя.

— Тоді чому ти не поставив її безпеку на перше місце?

— Я поставив!

— Ні!

Їхні голоси вже було чути далеко за межами подвір'я.

Софія плакала, але не витирала сліз.

— Я більше не можу тобі довіряти!

— А я що маю зробити, щоб ти знову мені довіряла?!

— Не знаю!

— Тоді як я маю це виправити?!

— Це вже не моя проблема!

— Софіє!

— Що?!

— Я не можу просто піти й зробити вигляд, що мені все одно!

— А я не можу просто повернутися до тебе, ніби вчора не було!

Роман важко дихав.

— Я не прошу забути.

— Ти саме цього хочеш!

— Ні!

— Тоді залиш мене в спокої!

— Я не залишу тебе, бо ти моя дружина і це моя дитина!

— А зараз я не хочу, щоб ти був поруч!

Роман замовк.

У цей момент із сусіднього будинку вийшла Луцина Сергіївна.

Вона ще здалеку почула крики й одразу зрозуміла, що відбувається щось серйозне.

Старенька зупинилася біля хвіртки й насупилася.

— Та що ж ви кричите на все село?!

Софія витерла сльози й відвернулася.

Роман опустив голову.

Луцина подивилася спочатку на одного, потім на другого.

— Я так розумію, вчорашній день вас нічому не навчив?

— Луцино Сергіївно, будь ласка, не зараз, — тихо сказав Роман.

— А коли? — відрізала вона. — Коли ви одне одного до кінця розірвете?

Софія нічого не відповіла.

Луцина підійшла ближче.

— Ви обоє перелякані. Обоє злі. Обоє думаєте, що маєте рацію. Але якщо будете так кричати далі, то забудете найголовніше.

Вона подивилася на Софію.

— Ти ж його кохаєш.

Потім перевела погляд на Романа.

— А ти її.

Обом стало ніяково.

Софія різко витерла сльози й відвернулася.

— Луцино Сергіївно, будь ласка, не втручайтеся.

— Не втручатися?! — Луцина підійшла ближче. — Я вас із самого ранку чую! Ще трохи — і сусіди всі збіжаться.

— Нам треба самим розібратися, — сказав Роман.

— Самим? — Луцина подивилася на нього. — То ви вже всю ніч самі розбиралися і до чого дорозбиралися?

Роман замовк.

Луцина перевела погляд на Софію.

— А ти припини кричати.

— Я не можу спокійно говорити!

— Можеш. Просто не хочеш.

Софія обурено подивилася на неї.

— Ви не розумієте, що я пережила!

— Розумію більше, ніж ти думаєш, — твердо сказала Луцина. — І саме тому зараз не дозволю вам наговорити одне одному такого, після чого ви обоє шкодуватимете.

Вона повернулася до Романа.

— А ти чого сюди приїхав?

— Хотів поговорити.

— Ні. Скажи правду.

Роман опустив очі.

— Хотів, щоб вона повернулася.

— Отже, ти приїхав не слухати. Ти приїхав переконувати.

Він нічого не відповів.

— Романе, якщо Софія каже, що їй страшно, ти не маєш права вимагати, щоб вона за один день знову почувалася поруч із тобою в безпеці.

— Я не вимагаю...

— Вимагаєш, навіть якщо не словами.

Луцина зробила паузу.

— Ти зробив помилку. І зараз твоє завдання не виправдовуватися, не ображатися і не доводити, що ти хороший чоловік. Твоє завдання — дати їй час і показати вчинками, що ти зрозумів.

Роман кивнув.

— Я зрозумів.

— Добре. А тепер ти, Софіє.

— Що я?

— Ти маєш право злитися. Маєш право боятися. Маєш право не хотіти зараз повертатися. Але не перетворюй свій біль на покарання для людини, яку любиш.