19 Розділ " Де моя дитина"

Минуло три дні.

Людмила за цей час помітно прийшла до тями. Синці ще залишалися на обличчі, але вона вже краще почувалася, нормально їла й потроху допомагала Софії по господарству.

Софія навіть почала трохи розслаблятися.

Їй здавалося, що рішення залишити Людмилу в будинку було правильним.

Того дня вона з самого ранку займалася обідами. На кухні кипіли каструлі, у духовці щось запікалося, а на столі стояли десятки контейнерів.

Донька спала у колисці у вітальні.

Людмила допомагала Софії нарізати овочі, але час від часу поглядала на дитину.

— Ти чогось задумалася? — запитала Софія.

— Ні. Просто дивлюся на неї.

— Гарна, правда?

Людмила усміхнулася.

— Дуже.

Через деякий час Софія попросила її винести сміття.

Людмила взяла пакет і вийшла.

Повернулася досить швидко.

— Все?

— Так.

Софія навіть не підняла голови.

За кілька хвилин вона згадала, що треба перевірити донечку.

Витираючи руки рушником, вона зайшла до вітальні.

Поглянула на колиску.

І зупинилася.

Порожня.

Софія кілька секунд просто стояла.

— Може, я її сама кудись поклала…

Вона озирнулася.

Потім заглянула за диван, хоча сама розуміла, наскільки безглуздо це звучить.

— Людмило?

Тиша.

Софія пішла на кухню.

— Людмило, ти де?

Ніхто не відповів.

Вона швидко перевірила спальню, ванну, коридор.

— Людмило?

Її голос уже почав тремтіти.

Софія повернулася до вітальні й подивилася на порожню колиску.

Тепер вона вже точно знала, що донечки немає.

Але мозок відмовлявся це приймати.

— Ні… ні, вона не могла…

Софія схопила телефон.

Спочатку хотіла зателефонувати Роману, але завмерла.

Що йому сказати?

«Романе, я не можу знайти нашу дитину»?

Вона швидко набрала його номер.

Поки йшли гудки, Софія знову почала бігати по будинку, відчиняючи двері, зазираючи в кожну кімнату, ніби донька могла раптом опинитися там.

— Візьми слухавку… — прошепотіла вона.

Роман не відповідав.

Софія набрала ще раз.

І саме тоді побачила на підлозі біля вхідних дверей маленьку дитячу ковдру.

Вона повільно підійшла до неї.

Підняла.

Її руки затремтіли.

— Господи…

Тепер у неї почалася справжня паніка.

Вона кинулася до дверей і смикнула ручку.

Замкнено.

Софія завмерла.

Подивилася на замок.

Потім на телефон.

Потім знову на порожню колиску.

І тільки тепер у неї в голові промайнула одна страшна думка.

Людмила.

— Ні…

Софія похитала головою.

— Ні, вона не могла.

Вона намагалася переконати себе в цьому, але перед очима вже почали спливати дрібниці останніх трьох днів: погляди Людмили на дитину, її запитання, дивна мовчазність сьогодні.

Софія набрала Романа втретє.

Цього разу він відповів.

— Софіє?

Вона відкрила рот, але голос не слухався.

— Романе… — нарешті прошепотіла вона. — Романе, дитини немає.

На тому кінці запала тиша.

— Що означає «немає»?

Софія притиснула телефон до вуха.

— Я не знаю… Я тільки на хвилину відійшла… Її немає в колисці.

Її голос зірвався.

— І Людмили теж немає.

Роман приїхав дуже швидко.

Ще здалеку він побачив біля будинку поліцейську машину. Софія вже викликала поліцію й тепер безцільно ходила від вікна до дверей, раз у раз поглядаючи на дорогу.

Вона не плакала.

Принаймні спочатку.

Здавалося, її організм просто не знав, як реагувати на те, що сталося. Руки тремтіли, губи були бліді, дихання збивалося. Вона раз у раз повторювала подумки одне й те саме:

Де моя дитина?

Їй хотілося прокинутися.

Хотілося повернутися на кілька годин назад — до моменту, коли вона стояла на кухні, помішувала суп і чула тихе дихання донечки з вітальні.

Якби вона тоді не відійшла…

Якби просто взяла дитину із собою…

Якби не залишила її саму…

Але кожне це «якби» нічого не змінювало.

Дитина зникла.

І разом із нею зникла Людмила.

Коли Роман увійшов до будинку, Софія одразу побачила його.

Він був блідий.

Чоловік навіть не знав, що сказати. У голові крутилася одна думка: це я її сюди привів.

Він сам запропонував допомогти Людмилі.

Сам переконав Софію залишити її в будинку.

Сам сказав, що нічого страшного не станеться.

А тепер їхньої донечки не було.

Роман повільно підійшов до Софії.

Він опустив очі, не витримуючи її погляду.

Хотів щось сказати, але слова застрягли в горлі.

Тому просто простягнув руки, бажаючи обійняти її.

Софія різко відступила.

— Забери руки!

Роман завмер.

— Софіє…

— Це через тебе! — її голос зірвався. — Це все через тебе!

Вона плакала вже не стримуючись.

— Захотів допомогти — тепер маєш!

Роман опустив руки.

Він не став виправдовуватися.

Бо не мав чим.

— Пробач, — тихо сказав він. — Я не думав…

— От саме! Ти ніколи не думаєш! — Софія схопилася за голову. — Тобі завжди треба всім допомогти! Усіх врятувати! А тепер де моя дитина, Романе?!

Він заплющив очі.

Кожне її слово різало його зсередини.

Він хотів сказати, що вони знайдуть її.

Що все буде добре.

Але не міг вимовити цих слів.

Бо сам не знав.

Він уперше в житті відчув справжній страх.

Не за себе.

За маленьку людину, яку він любив більше за все на світі.

Перед очима постійно виникало її обличчя. Маленькі ручки, тихе сопіння уві сні, усмішка, яку вона дарувала йому щоранку.

Де вона зараз?

Ця думка не давала йому дихати.

Роман стиснув кулаки.

— Ми її знайдемо, — нарешті сказав він.

Софія подивилася на нього крізь сльози.

— Ти мені цього не обіцяй.

Вона притиснула долоні до обличчя.

— Просто моли Бога, щоб із моєю донькою все було добре.