18 Розділ " Неочікувана гостя"

Роман обережно підтримав Людмилу за руку й повів її до машини.
— Романе! — раптом вигукнула Софія. — Куди ти її ведеш? Там дитина!
Він зупинився й озирнувся.
— Софіє, але їй потрібна допомога.
— Ну то виклич швидку! Що хочеш, те й роби, але не в моїй машині.
Роман кілька секунд дивився на неї, не вірячи, що вона це сказала.
— Софіє, не будь жорстокою.
— Я не жорстока! — різко відповіла вона. — У мене на задньому сидінні наша маленька дитина. Ти хочеш посадити поруч п'яну, побиту жінку?
Людмила опустила голову, ніби їй було соромно навіть чути цю розмову.
Роман помітив це й тихіше сказав:
— Вона не просто п'яна. Подивись на неї. Їй погано.
Софія подивилася на Людмилу. На мить її погляд пом'якшав, але вона все одно похитала головою.
— Я розумію. Але наша дитина не повинна через це опинитися в небезпеці.

Роман розгублено дивився на Софію, а вона просто сіла за кермо й уже хотіла рушити. Вона була дуже знервована. Їй зовсім не подобалося те, що відбувалося, особливо коли в машині спала їхня маленька донечка.

Але перш ніж натиснути на педаль, Софія глянула в дзеркало заднього виду.

Роман стояв біля Людмили, щось тихо їй говорив і намагався допомогти. Він зняв із себе куртку й накинув їй на плечі, хоча сам залишився стояти на холоді.

Софія заплющила очі й важко видихнула.

Ну звісно.

Роман.

Він просто не вмів інакше.

Скільки разів вона вже бачила це за час їхнього спільного життя? Він міг посеред власних справ залишити все й поїхати допомогти комусь полагодити дах. Міг привезти продукти самотній бабусі, навіть якщо вона вкотре казала, що нічого їй не потрібно. Міг без зайвих слів допомогти сусідові з машиною, принести комусь дрова чи витратити весь свій вільний вечір на чужу проблему.

А якщо хтось просив його про допомогу, Роман чомусь завжди знаходив час.

Навіть тоді, коли часу в нього не було.

Навіть тоді, коли це було незручно.

Навіть тоді, коли ніхто б йому й не дорікнув, якби він просто сказав: «Вибач, не можу».

Софія іноді жартувала, що якби одного дня Роман побачив посеред дороги загублену мурашку, то спочатку переніс би її в безпечне місце, а вже потім поїхав своїми справами.

І зараз вона дивилася на нього й розуміла, що він знову робить те саме.

Не міг пройти повз.

Не міг залишити людину саму.

І, мабуть, саме це в ньому колись її й підкорило.

А тепер… ох, як це її нервувало.

Софія знову подивилася в дзеркало, відкрила вікно й промовила:

— Я відвезу доньку до твоїх батьків, а потім повернуся за вами.

Роман підняв голову.

— Софіє…

— Не сперечайся, — перебила вона. — Я знаю тебе. Якщо ти вже вирішив допомогти, то все одно не підеш.

Роман ледь усміхнувся.

— Ти ж знаєш, що я не можу інакше.

— От саме це мене зараз і дратує, — буркнула вона.

Вона зачинила вікно й рушила.

Та вже за кілька метрів Софія усміхнулася сама до себе.

Бо якою б нестерпною іноді не була його доброта, вона знала одне:

саме такого Романа вона й кохала.

Софія швидко завезла малечу до батьків.

Батько саме вийшов їй назустріч і, побачивши, як вона схвильована, одразу запитав:

— Софіє, що сталося?

— Потім поясню, тату. Будь ласка, просто побудьте з нею.

Вона швидко передала йому донечку, поцілувала малечу в чоло й, не даючи батькові поставити ще запитань, повернулася до машини.

За кілька хвилин вона вже їхала назад.

Коли Софія під'їхала до кав'ярні, то побачила Романа та Людмилу біля входу. Вони стояли просто під дверима. Роман засунув руки в кишені, але навіть звідси було видно, що він добряче змерз.

І як на зло, саме сьогодні він залишив ключі від кав'ярні вдома.

Софія загальмувала й опустила скло.

— Куди її веземо?

Роман подивився на неї, ніби відповідь була очевидною.

— До нас?

— Що? — Софія аж випросталася за кермом. — Ти в своєму розумі? Чому не в лікарню? Хай там нею займаються.

Людмила опустила очі.

— Вибачте… Я не хотіла вам заважати, — тихо промямлила вона.

Софія лише злісно глянула на неї.

Їй було ніяково від власної різкості, але страх за доньку досі сидів десь під ребрами. Вона не хотіла ризикувати й не збиралася везти незнайому п'яну жінку до будинку, де ще зовсім недавно спала їхня дитина.

— Але завтра, — твердо сказала Софія, дивлячись уже на Романа, — щоб її духу не було в нашому домі.

Роман мовчки кивнув.

— І зателефонуй матері. Скажи, що мала сьогодні залишиться у них.

— Добре.

Софія глянула на нього.

— І не кажи мені потім, що я тебе не попереджала.

Роман ледь усміхнувся.

— Я й не казав.

— От і добре.

Вона відчинила двері машини.

— Сідайте. Обоє.

Роман допоміг Людмилі сісти, а сам обійшов машину й сів поруч із Софією.

Вона завела двигун і мовчки подивилася вперед.

Їй усе ще не подобалася ця ситуація.

Але ще менше їй подобалося бачити, як Роман мерзне на вулиці, намагаючись допомогти людині, яка колись зробила йому боляче.

Коли вони приїхали додому, Роман допоміг Людмилі вийти з машини. Вона ледве трималася на ногах, тому він обережно підтримував її під руку.

У вітальні жінка нерішуче зупинилася посеред кімнати, озираючись навколо.

Роман ніяково потер потилицю.

— Софіє… можна я візьму для неї якісь чисті речі?

Софія мовчки подивилася на нього, а потім пішла до спальні.

За кілька хвилин повернулася з чистою футболкою, спортивними штанами та білизною.

— Ось.

— Дякую.

Роман передав речі Людмилі.

— Ходімо, я проведу тебе до ванної.

Софія різко підняла брову.

— Може, ти ще запропонуєш допомогу в душі? — саркастично запитала вона й глянула на жінку.

Роман важко видихнув.

А Софія сама відчула, що її ревнощі зараз виглядають безглуздо.

Ну як можна було ревнувати до неї?

Людмила виглядала жахливо. Волосся брудне, скуйовджене, під очима темні синці. На обличчі виднілися сліди побоїв: ніс був опухлий, губа розбита. Руки брудні, під нігтями — чорний бруд. Від неї так неприємно пахло, що Софія мимоволі відвернулася.