17 Розділ " Луцина Сергіївна"

Після робочого дня Софія та Роман вирішили заїхати до Луцини Сергіївни.

Вони довго не бачилися, а Софії вже було цікаво, чи не вирішила їхня сусідка нарешті продовжити свою загадкову історію.

Роман постукав у двері.

За кілька секунд вони відчинилися, і на порозі з'явилася Луцина Сергіївна.

Побачивши їх, а особливо маленьку дитину на руках у Софії, її обличчя одразу засяяло.

— Ну нарешті! Дитина поряд із мамою! — саркастично промовила вона.

Софія не втрималася від усмішки.

— Луцино Сергіївно, я навіть сподівалася від вас почути щось подібне.

— А я й не сумнівалася, — задоволено відповіла жінка. — Проходьте вже, чого на порозі стоїте.

Вони зайшли до будинку.

Усередині було тепло, пахло свіжою випічкою та ваніллю. На столі вже все було накрито: тарілки з рум'яними пиріжками, домашнє печиво, фрукти та інші смаколики.

А посеред столу, як і минулого разу, стояла пляшка її знаменитої домашньої наливки.

Роман одразу помітив її.

— А ось і вона.

— Що «вона»? — Луцина Сергіївна зробила вигляд, що не розуміє.

— Ваша фірмова наливка.

— А-а-а… — протягнула вона. — Я думала, ти приїхав до мене поговорити.

— Я можу й поговорити.

— З наливкою?

— З нею розмова якось легше йде.

Софія засміялася.

— Не слухайте його, Луцино Сергіївно.

— Та я його давно не слухаю, — махнула рукою жінка. — Сідайте. Пиріжки ще теплі.

Софія обережно поклала дитину в колиску, яку Луцина заздалегідь приготувала біля столу.

Жінка одразу підійшла до дівчинки й поправила ковдрочку.

— Ну ось. Тепер усе правильно.

— Що саме? — запитала Софія.

— Мама, дитина, пиріжки й наливка. Різдво вдалося.

Роман засміявся.

— А історія?

Луцина Сергіївна повільно повернулася до нього.

— А історія буде після пиріжків.

Софія подивилася на неї з підозрою.

— Ви знову будете нас мучити?

— Може, трішки.

Вона хитро усміхнулася й сіла за стіл.

— Але цього разу я вам розповім усе.

— На чому ми закінчили? — запитала Софія, поправляючи ковдрочку на донечці.

Луцина Сергіївна на мить замислилася, а потім усміхнулася.

— Як моя Марія вийшла заміж за твого дідуся.

— Точно… — Софія кивнула. — Ви казали, що вона його не кохала.

— Не кохала, — тихо підтвердила Луцина. — Але знаєш, Софіє, життя після війни було зовсім не таким, як зараз. Тоді люди часто одружувалися не тому, що серце підказувало: «Ось він, той самий». Іноді вони просто обирали людину, з якою, як їм здавалося, можна було прожити життя.

Роман налив собі трохи наливки й відкинувся на спинку стільця.

— І дідусь був саме такою людиною?

Луцина подивилася на нього поверх окулярів.

— Твоя Марія ніколи не говорила про нього погано. Навпаки. Казала, що він був добрим, працьовитим, спокійним чоловіком. Не пив, не гуляв, не піднімав руки на жінку. А після всього, що люди пережили, це вже здавалося неабияким щастям.

Софія тихо усміхнулася.

— То чому вона погодилася?

— Мабуть, думала, що любов прийде з часом.

Луцина зробила паузу й подивилася у вікно, ніби перед очима знову побачила ту далеку весну шістдесят першого.

— Я тоді їй казала: «Маріє, ти ж сама говорила, що вийдеш заміж тільки за того, кого покохаєш».

Вона сумно посміхнулася.

— А вона відповіла: «Може, я просто ще не знаю, як це — любити чоловіка, з яким живеш. Може, любов приходить не одразу».

— І прийшла? — тихо запитала Софія.

Луцина не відповіла відразу.

Вона лише поставила чарку на стіл і подивилася на Софію так, що та одразу зрозуміла: відповідь буде не такою простою.

— Ні, Софіє. Не до нього.

У кімнаті стало тихо.

Роман перестав усміхатися.

А Луцина Сергіївна продовжила:

— Бо через кілька років у житті твоєї бабусі з'явився чоловік, через якого вона вперше зрозуміла, що означає по-справжньому кохати.

— Твій дід був добрим чоловіком, — тихо продовжила Луцина Сергіївна. — Марія його не кохала так, як колись мріяла кохати чоловіка, але поважала його. І з роками вони стали справжньою сім'єю.

Вона прожила з ним десять років.

За цей час у них народилася донька — твоя мама.

— Марія дуже її любила, — усміхнулася Луцина. — Для неї дитина стала всім світом. Вона хотіла дати їй те життя, якого сама ніколи не мала.

Луцина на мить замовкла, перебираючи пальцями край скатертини.

— Але доля іноді буває жорстокою. Приблизно через десять років після їхнього весілля твій дід захворів. Спочатку ніхто не думав, що все настільки серйозно. А потім лікарі сказали страшне слово — рак.

Софія опустила очі.

— Він дуже мучився, — продовжила Луцина. — І Марія була поруч до самого кінця. Не залишала його ні на хвилину. Доглядала, годувала, сиділа біля ліжка ночами. Навіть коли вже було зрозуміло, що медицина нічого не змінить, вона все одно вірила, що ще можна щось зробити.

Луцина важко зітхнула.

— Пам'ятаю, як одного разу прийшла до неї, а вона сиділа біля його ліжка й тримала його за руку. Сама була виснажена, очі червоні від безсоння, але все повторювала: «Ти тільки тримайся».

Вона витерла куточок ока.

— А він пішов тихо. У муках, але не сам. Марія була поряд.

У кімнаті запала тиша.

Софія міцніше притиснулася до Романа.

— Після його смерті Марія залишилася сама з маленькою донькою, — сказала Луцина. — І їй довелося починати все спочатку. Вона працювала, виховувала дитину, тримала господарство. Ніхто не питав, чи їй важко. Вона просто робила те, що мала робити.

Луцина подивилася на Софію.

— Але саме тоді, коли вона вже думала, що її життя склалося і нічого більше не зміниться… доля знову підготувала їй зустріч.

Софія затамувала подих.

— З Теодором?

Луцина повільно кивнула.

— Так. Саме тоді він і з'явився в її житті.

— Після смерті твого діда Миколи минуло два роки, — продовжила Луцина Сергіївна. — Марія вже трохи оговталася. Її донька підросла, а життя, хоч і непросто, потроху входило в звичне русло.