16 Розділ " Спогад з минулого"

Роман був одружений із Людмилою чотири роки.
Але їхня історія почалася задовго до весілля.
Ще в школі вони часто опинялися поруч. Сиділи за сусідніми партами, разом поверталися додому після уроків, іноді довго розмовляли про зовсім неважливі речі.
Між ними була симпатія. Та сама, яку помічають усі навколо, крім тих, кому вона належить.
Вони дивилися одне на одного, коли думали, що інший не бачить. Усміхалися без причини. Ревнували, хоча не мали на це жодного права.
Але ніхто не наважувався зробити перший крок.
Можливо, їм просто бракувало сміливості.
А можливо, вони обоє були впевнені, що попереду ще ціле життя і для їхньої історії часу буде вдосталь.
Так минали роки.

Коли Роман закінчив університет, він повернувся до селища й узявся за справу, яка поступово стала його життям. Він почав займатися розвитком селища, допомагав організовувати заходи, вирішував місцеві проблеми, а згодом відкрив власну кав'ярню.

Він був молодим, упевненим у собі й напрочуд діяльним. А ще — походив із заможної родини, хоча сам ніколи не робив із цього особливої події.

Саме тоді Людмила почала приділяти йому значно більше уваги.

Спочатку Роман не надавав цьому значення. Навпаки, йому здавалося, що, можливо, почуття, які колись залишилися між ними ще зі школи, нарешті отримали шанс.

Вона часто приходила до кав'ярні. Цікавилася його справами, питала про плани, захоплювалася тим, як багато він робить для селища.

Роман був щасливий.

Йому хотілося вірити, що Людмила нарешті побачила в ньому не просто того хлопця зі шкільної парти, а чоловіка, з яким хоче провести своє життя.

Вони почали зустрічатися.

А згодом одружилися.

Лише значно пізніше Роман зрозумів одну річ, яку тоді не хотів помічати.

Її цікавив не лише він.

Її цікавило те життя, яке стояло за його спиною.

Його родина. Їхні можливості. Його гроші. Його становище.

І найболючішим було навіть не те, що вона виявилася не тією людиною, якою він її вважав.

Найболючіше — що колись він любив її настільки сильно, що не помічав очевидного.

Сказати, що ці чотири роки були щасливими, Роман не міг.

Людмила майже весь час жила власними справами. Її цікавили покупки, зустрічі, зовнішність, відпочинок і те, як виглядає їхнє життя в очах інших. Роман спочатку не надавав цьому великого значення. Він переконував себе, що кожна людина має свої інтереси, а головне — вони разом.

Та поступово він почав помічати те, чого раніше не хотів бачити.

Їм майже не було про що згадувати.

Не було тих безглуздих вечорів, коли вони сміялися до сліз. Не було спонтанних поїздок, довгих розмов на кухні чи маленьких пригод, які потім роками згадують із усмішкою.

Іноді Роман ловив себе на дивній думці: за один рік із Софією він назбирав більше щасливих спогадів, ніж за всі чотири роки шлюбу.

Саме Софія показала йому, наскільки простим може бути щастя.

Йому не потрібні були дорогі ресторани чи ідеально сплановані вечори. Йому подобалося просто сидіти поруч із нею, слухати її сміх, разом готувати вечерю, сперечатися через дрібниці й миритися через кілька хвилин.

Поруч із Софією він уперше відчув себе вдома не в будинку, а поруч із людиною.

З Людмилою було інакше.

Особливо болючою для Романа залишалася тема дітей.

Він не раз намагався поговорити з нею про майбутнє.

— А ти коли-небудь хочеш дітей? — якось запитав він.

Людмила навіть не відклала телефон.

— Не зараз.

Іншим разом вона відповідала:

— Давай не будемо поспішати.

А потім:

— Нам і так добре.

Роман чув ці слова знову й знову.

«Не зараз».

«Потім».

«Побачимо».

Він намагався не тиснути. Та з кожним роком усе більше розумів: вони просто дивляться в різні боки.

Роман хотів сім'ю.

Хотів одного дня прокинутися від дитячого плачу, чути тупіт маленьких ніжок коридором і повертатися додому не просто до дружини, а до свого маленького світу.

Людмила цього світу не хотіла.

І тоді Роман ще не знав, що одного дня зустріне жінку, з якою отримає все те, про що колись боявся навіть мріяти.

Можливо, цей шлюб тривав би й далі.

Можливо, Роман ще довго переконував би себе, що все можна виправити, що вони просто переживають складний період, а з часом усе налагодиться.

Якби не один день.

Того ранку Роман поїхав до Вадима допомогти з виноробнею. Вони домовилися розібрати кілька справ, які давно відкладали, і Роман поспішав, бо хотів повернутися додому ще до вечора.

Але вже за кілька кілометрів він раптом зрозумів, що забув документи.

— От чорт...

Довелося розвернутися.

Він навіть не підозрював, що саме ця дрібниця змінить його життя назавжди.

Роман зайшов до будинку, кинув ключі на тумбочку й попрямував до кухні.

Спочатку він почув голоси.

Зупинився.

Один із них був знайомим.

Настільки знайомим, що Роман навіть не одразу зрозумів, чому всередині нього все похололо.

Він зробив кілька кроків і зайшов на кухню.

А далі час ніби зупинився.

Людмила.

Його дружина.

І його найкращий друг.

Разом.

Роман не пам'ятав, що саме сказав. Можливо, нічого.

Він просто дивився на них, намагаючись знайти якесь пояснення тому, що бачив перед собою.

Але жодного пояснення не було.

Його рука стиснулася в кулак.

Один удар.

Друг похитнувся, схопившись за обличчя.

— Романе...

Він більше нічого не чув.

Не хотів чути.

Не хотів бачити ні її, ні його.

Роман розвернувся й майже вибіг із будинку.

Через хвилину він уже сидів у машині.

Двигун заревів, колеса зірвалися з місця, а він просто їхав.

Куди?

Сам не знав.

Йому було байдуже.

Дорога змінювалася за вікном, дерева, будинки, повороти — усе зливалося в одну сіру смугу.

А в голові знову й знову виникала та сама картина.

Людмила.

Його друг.