15 Розділ "Різдво в родинному колі"

Луцина Сергіївна мовчала кілька днів, але це було зовсім не дивно. Настали різдвяні свята, і в селищі було стільки справ, що часу на довгі розмови майже не залишалося.

До Різдва залишалося зовсім мало.

На центральній площі вже з самого ранку вирувало життя. Між деревами натягнули гірлянди, на ятках продавали різдвяні прикраси, свічки, дерев'яні іграшки та всілякі домашні смаколики. Звідусіль долинала музика, сміх і запах кориці, печених яблук та гарячого глінтвейну.

Традиційний різдвяний ярмарок цього року зібрав чи не все селище.

Звичайно, Софія теж не залишилася осторонь.

На її столі красувалися домашні страви: запечене м'ясо, пироги з різними начинками, маленькі тарталетки, салати та рум'яна випічка. Поруч стояли банки з домашніми соусами й невеликі коробочки з печивом.

Люди підходили один за одним.

— Софіє, це ви самі все приготували?

— Так.

— Ну це ж неймовірно смачно!

— А цей пиріг просто божественний!

— Я вже вдруге повертаюся за цими тарталетками!

Софія тільки усміхалася й дякувала.

Вона слухала похвали одну за одною і не могла приховати задоволення.

Ще рік тому вона навіть не уявляла, що залишиться тут.

А тепер стояла посеред різдвяного ярмарку, продавала власні страви, знала майже кожного покупця і почувалася так, ніби прожила в цьому селищі все життя.

Роман теж був неподалік. Він допомагав організаторам ярмарку, час від часу підходив до Софії, приносив їй гарячу каву й забирав порожні коробки.

— Ну що, шеф-кухарю? — запитав він, підійшовши до її столу.

— Не заважай, у мене тут серйозний бізнес.

— Я бачу. Ти вже сьогодні отримала стільки компліментів, що скоро перестанеш зі мною розмовляти.

— Не дочекаєшся.

Роман усміхнувся й нахилився до неї.

— До речі, Луцина Сергіївна так і не приходила?

Софія похитала головою.

— Ні.

— Дивно.

— Може, забула.

— Вона? — Роман скептично підняв брову. — Неможливо.

Софія засміялася.

Вона й сама не могла перестати думати про їхню розмову.

Що ж саме Луцина Сергіївна ще не розповіла?

І чому вона так загадково сказала, що деякі історії не можна розповідати посеред кав'ярні?

Софія озирнулася на святкову площу.

Можливо, відповідь чекала на неї зовсім поруч.

Але коли саме Луцина вирішить продовжити свою розповідь, залишалося тільки чекати.

Цього року Різдво вони вирішили святкувати в родині Романа.

У батьківському будинку зібралися всі: його батьки, брат із дружиною Тетяною, Роман і Софія. А найменшою гостею свята була їхня донечка, яка спокійно спала у своїй колисці, ніби зовсім не переймалася тим, скільки навколо неї метушні.

У будинку було тепло й затишно. Пахло запеченим м'ясом, домашньою випічкою та ялинковими гілками. На столі вже стояли святкові страви, а у вітальні мерехтіли вогники ялинки.

Мама Романа раз у раз підходила до колиски.

— Яка ж вона гарненька, — вкотре промовила вона. — Романе, ти бачиш, які в неї очі?

— Бачу, мамо. Я взагалі щодня бачу, яка вона гарна.

— То це вона вся в мене, — гордо заявив Роман.

Софія засміялася.

— У тебе? А я думала, що в мене.

— Ну добре, — погодився він. — Тоді половина в тебе, половина в мене.

— Оце вже більше схоже на правду.

Тетяна, дружина його брата, сиділа поруч і спостерігала за ними.

— Ви обоє можете сперечатися скільки завгодно, але дитина точно взяла від кожного щось своє.

— Нарешті хтось розумний у цій сім'ї, — засміявся Роман.

— Я все чула! — обурилася його мама.

За столом усі засміялися.

Софія дивилася на них і відчувала дивне тепло всередині.

Колись вона боялася залишитися в цьому селищі.

Боялася нового життя, чужого будинку, незнайомих людей.

А тепер сиділа за різдвяним столом серед родини Романа, тримаючи його руку під столом.

І вперше навіть не думала про те, що колись хотіла звідси поїхати.

Цього року вона справді була вдома.

За столом було шумно й затишно. Галина Теодорівна весь час підкладала Софії то салат, то ще шматочок м’яса, хоча та вже кілька разів запевняла, що більше не може.

— Мам, ти її зараз нагодуєш на тиждень уперед, — засміявся Роман.

— А що? Вона худенька, — серйозно відповіла Галина Теодорівна.

— Я взагалі-то тут сиджу, — нагадала Софія, усміхаючись.

— От і добре. Значить, чуєш, що я кажу.

Вадим тихо засміявся.

— Софіє, краще не сперечайся. Я теж колись пробував.

— І що сталося? — поцікавилася вона.

— Нічого. Просто в результаті я з’їв три порції.

Григорій Олександрович похитав головою.

— Три? Ти в дитинстві міг і чотири.

— Тату, ну навіщо?

— А чому ні? — здивувався батько. — Раз уже згадали...

Галина Теодорівна раптом усміхнулася й підвелася з-за столу.

— Зараз я вам дещо покажу.

Роман насторожився.

— Мам…

— Що «мам»?

— Ти куди?

— По фотоальбом.

Вадим одразу засміявся.

— О, все. Романе, тримайся.

За кілька хвилин Галина Теодорівна повернулася зі старим товстим альбомом.

— Це було літо, — почала вона, відкриваючи першу сторінку. — Вам тоді було шість і чотири.

На фотографії два маленьких хлопчики стояли біля басейну. Один гордо тримав у руках надувний круг, а другий був загорнутий у рушник так, що видно було тільки його голову.

Софія не стримала сміху.

— Це хто?

— Вадим, — сказала Галина Теодорівна.

— Я так і знав, — пробурмотів Роман.

— А це ти, — мати показала на хлопчика з кругом.

Софія подивилася на Романа, потім знову на фотографію.

— Боже… Ти вже тоді виглядав так, ніби весь світ тобі щось винен.

— Я просто був упевненим у собі.

— Ти кричав, що басейн твій, — втрутився Григорій Олександрович.

— Бо це був наш двір!

— А сусідський басейн?

— Це вже деталі.

Усі засміялися.

Галина Теодорівна перегорнула сторінку.