14 Розділ " Дружба крізь роки"

Луцина Сергіївна запросила Софію та Романа до себе додому наступного вечора.

— Ну що, діти, сідайте, — сказала вона, накриваючи на стіл. — Раз уже я пообіцяла вам розповісти, то доведеться виконувати обіцянку.

На столі з'явилася тарілка з домашньою випічкою, яблуками та маленькими бутербродами. А за хвилину Луцина поставила посеред столу пляшку домашньої наливки.

Роман одразу подивився на неї із зацікавленням.

— Оце вже серйозна розмова.

— А як же без цього? — засміялася Луцина Сергіївна й налила йому чарку.

Софія лише усміхнулася.

— А мені не можна.

— Знаю, серденько. Ти ж нашу маленьку принцесу годуєш.

— Саме так.

Роман підняв чарку.

— Тоді вип'ю за двох.

— Дивись мені, за двох не напивайся, — пригрозила пальцем Луцина.

— Постараюся.

Він зробив ковток і поставив чарку на стіл.

Софія взяла чоловіка за руку.

— Ну що, Луцино Сергіївно? Розповідайте. Ви казали, що знали Марію краще за всіх.

Луцина на мить замовкла.

Її погляд ковзнув до старої фотографії, яка стояла на комоді. На ній були дві молоді дівчини — усміхнені, ще зовсім юні, з великими планами на майбутнє.

— Ми з Марією були однолітками, — тихо почала вона. — Народилися в 1936 році. У важкі часи… Але тоді ми ще не знали, скільки всього нам доведеться пережити.

Софія уважно слухала.

— Ми познайомилися ще зовсім маленькими. Жили неподалік одна від одної. І спочатку навіть не думали, що наша дружба триватиме все життя.

Луцина усміхнулася.

— А потім якось так вийшло, що куди була Марія — туди й я. А куди я — там і вона.

Роман налив собі ще трохи наливки, але вже не жартував.

— І саме з цього все почалося? — запитав він.

— Саме з цього, — відповіла Луцина.

Вона взяла фотографію до рук.

— З двох маленьких дівчат, які ще не знали, що життя подарує їм і щастя, і біль, і таке кохання, про яке через багато десятиліть говоритимуть їхні онуки.

Луцина на мить замислилася, а потім продовжила:

— А тепер я розповім вам, якою була Марія до того, як у її житті з'явився Теодор.

Луцина Сергіївна замислилася, дивлячись на стару фотографію. — Ми з Марією народилися одного року. У 1936-му. Тоді ніхто з нас не знав, яким буде наше життя.

Вона на мить замовкла.

— Ми познайомилися приблизно у сорок першому. Нам було всього по п'ять років.

Софія уважно слухала, а Роман мовчки тримав у руці чарку.

— То були важкі часи, — продовжила Луцина. — Війна прийшла раптово. Дорослі багато працювали, боялися, втомлювалися. Наші батьки гарували в колгоспі від ранку до вечора. А ми, хоч і були зовсім маленькими, уже розуміли, що дитинство буває різним.

Луцина усміхнулася.

— Я була тихою дівчинкою. Боялася зайвий раз слово сказати. Інші діти це швидко помітили й часто мене ображали. То штовхнуть, то заберуть якусь дрібничку, то просто насміхалися.

— А Марія? — запитала Софія.

На обличчі Луцини з'явилася тепла усмішка.

— А Марія була зовсім іншою.

Вона тихо засміялася.

— Бойова була! Якщо хтось мене ображав, вона одразу ставала переді мною, маленька, худенька, але така сердита, що навіть старші діти відступали.

— І що вона їм казала? — усміхнувся Роман.

— Не пам'ятаю дослівно. Але пам'ятаю її погляд. Після нього бажання чіпати мене чомусь одразу зникало.

Софія усміхнулася.

— Отже, вона захищала вас.

— Не просто захищала. Вона стала моєю найкращою подругою.

Луцина опустила очі на фотографію.

— Марія взагалі була дуже кмітливою. Поки наші батьки працювали в колгоспі, ми самі крутилися, як могли. Вона могла десь роздобути картоплину, яблуко чи шматок хліба й неодмінно ділилася зі мною.

— Навіть якщо їй самій було мало? — тихо запитала Софія.

— Особливо тоді.

Луцина усміхнулася.

— Пам'ятаю, як одного разу вона притягла до мене дві маленькі картоплини.

— Звідки взяла? — запитала я.

— Не знаю, — засміялася Луцина. — Напевно, десь виміняла або знайшла. Марія могла все.

Вона трохи помовчала.

— А ще вона вміла розпалити піч. У п'ять років! Я дивилася на неї й думала, що вона знає абсолютно все.

Роман усміхнувся.

— Схоже, характер у неї був із самого дитинства.

— Ще який! — засміялася Луцина. — Якщо треба було натягати води — вона тягнула. Треба було назбирати хмизу — збирала. Якщо в хаті ставало холодно — вона вже біля печі.

Софія слухала, не перебиваючи.

— І знаєте, — продовжила Луцина, — мені здається, саме тоді я вперше зрозуміла, що справжня дружба — це не коли ви разом смієтеся. Це коли одна людина готова віддати тобі останнє, навіть якщо сама залишиться ні з чим.

Луцина поклала фотографію на стіл.

— Так ми й росли. Дві маленькі дівчинки посеред важких часів. Я — боязка й тиха. Марія — смілива, вперта і готова кинутися на захист будь-кого, кого любила.

Вона усміхнулася.

— Тоді я ще не знала, що через багато років саме мені доведеться зберігати найбільшу таємницю в її житті.

Софія й Роман переглянулися.

— Теодор? — тихо запитав Роман.

Луцина кивнула.

— Теодор.

Але перш ніж розповісти про нього, вона знову подивилася на стару фотографію.

— Та до того, як у житті Марії з'явилося кохання, у неї була я.

І саме з цієї дружби почалася вся історія.

— Після війни все почало потроху оживати, — продовжила Луцина Сергіївна, задумливо дивлячись на стару фотографію. — Хоча легко не стало. Війна закінчилася, а її наслідки ще довго залишалися з нами.

Люди поверталися додому й намагалися почати життя спочатку. Хати доводилося ремонтувати, дахи латати, паркани ставити заново. У багатьох господарствах не вистачало худоби, інструментів, одягу. Їжу берегли, як найбільший скарб. Картопля, капуста, буряк, крупа — усе, що можна було виростити чи зберегти до весни, мало свою ціну.

— Наші батьки працювали важко, — згадувала Луцина. — Особливо мама. Вранці йшла в колгосп, а поверталася вже тоді, коли темніло. А вдома чекала ще одна робота: піч натопити, їсти приготувати, худобу нагодувати, город доглянути.