13 Розділ " Подарунок на Різдво"

Минув рік.

До Різдва залишалося чотири дні.

Зима знову огорнула селище білою ковдрою. За вікнами кав'ярні тихо падав сніг, великі пухнасті сніжинки кружляли в повітрі й осідали на дахах будинків, деревах та бруківці. На вулицях уже сяяли різдвяні гірлянди, а з маленьких вікон будинків пробивалося тепле жовте світло.

У кав'ярні Романа було особливо затишно. Біля входу стояла невелика ялинка, прикрашена дерев'яними іграшками та золотистими стрічками. На столиках горіли маленькі свічки, а з колонок тихо лунала різдвяна музика. У повітрі змішалися запах свіжої кави, кориці, ванілі та щойно спечених булочок.

Роман сидів за столиком біля вікна, тримаючи в руках чашку кави. Навпроти нього сиділа Софія, а поруч із ними стояла маленька колиска.

— Ти вже придумав, що будемо робити на Різдво? — запитала Софія, помішуючи ложечкою каву.

— Звичайно, — серйозно відповів Роман.

Вона підняла брову.

— І що ж?

— Їсти твої страви, пити каву, яку я приготую, і нікуди не поспішати.

— А я думала, у тебе грандіозні плани.

— Для мене це і є грандіозний план.

Софія засміялася.

— За рік ти зовсім не змінився.

— Змінився, — заперечив Роман. — Раніше я жив сам. А тепер маю найкращу жінку у світі, донечку і дружину, яка постійно змушує мене прибирати після себе.

— Бо хтось розкидає все по кухні.

— Я називаю це творчим безладом.

Софія хотіла щось відповісти, але в цей момент із колиски почувся тихий звук.

Вони обоє одночасно повернули голови.

Їхня маленька донечка заворушилася уві сні, стиснула крихітний кулачок і невдоволено скривила губки. Через кілька секунд вона знову заспокоїлася.

Софія усміхнулася.

— Подивись на неї.

Роман нахилився над колискою.

— Спить, як я після важкого дня.

— Тільки ти ще й хропиш.

— Неправда.

— Правда.

Роман подивився на Софію з удаваною образою.

— Наклеп на чесного чоловіка.

Софія засміялася й легко торкнулася його руки.

За цей рік їхнє життя змінилося майже повністю.

Вони вже давно жили разом. Їхній будинок наповнився сміхом, дитячими речами та постійним відчуттям, що тепер вони — справжня сім'я.

Софія продовжувала займатися домашніми обідами. Її невелика справа, яку вона колись відкрила в будинку бабусі, несподівано швидко виросла. Люди полюбили її кухню, бо в кожній страві було щось просте, щире й домашнє.

А поруч із нею тепер лежала їхня найбільша несподіванка — маленька донечка.

Їхній подарунок на Різдво.

Дівчинка була неймовірно гарною. Крихітне личко, рожеві щічки, темне волоссячко й маленькі пальчики, які час від часу ворушилися уві сні. На ній була тепла біла ковдрочка, а біля голови лежала маленька м'яка іграшка.

Софія подивилася на неї й тихо промовила:

— Не можу повірити, що ще рік тому я хотіла продати будинок бабусі й поїхати звідси.

Роман подивився на неї.

— А я не можу повірити, що ще рік тому ти не дозволила мені тебе поцілувати.

Софія засміялася.

— Правильно зробила. Ми ж тільки познайомилися.

— Точно, — усміхнувся Роман. — Добре, що наше знайомство затягнулося.

Вони переглянулися.

Потім обоє подивилися на свою донечку.

І саме в цей момент до них підійшла Луцина Сергіївна.

— Ну нарешті я можу привітати вас із вашою маленькою принцесою! — усміхнулася вона.

— Дякуємо, Луцино Сергіївно, — відповіла Софія.

— Та яка ж вона гарненька!

Жінка нахилилася над колискою. Кілька секунд уважно розглядала дитину, а потім раптом сплеснула руками.

— Боже мій…

Софія та Роман здивовано переглянулися.

Луцина Сергіївна ще раз подивилася на дівчинку й тихо промовила:

— Саме так я уявляла дитинча Марії та Теодора… Якби вони були разом.

— Що?! — одночасно вигукнули Софія та Роман.

Луцина Сергіївна випросталася й здивовано подивилася на них.

— А що?

— Як ви можете знати, як виглядала б їхня дитина? — запитала Софія.

— І що ви взагалі знаєте про Марію та Теодора? — додав Роман.

На обличчі Луцини Сергіївни з'явилася легка усмішка. Цього разу в її очах було щось таке, чого вони раніше не помічали.

— Діти мої… Ви справді думали, що найкраща подруга Марії нічого не знала?

Вони замовкли.

Луцина Сергіївна ще раз поглянула на маленьку дівчинку, а потім випросталася.

— Я знала набагато більше, ніж ви думаєте.

Софія повільно відклала чашку.

— То розкажіть нам.

— Розповім, — кивнула Луцина Сергіївна. — Але не тут.

Роман насупився.

— Чому?

Жінка загадково усміхнулася.

— Бо деякі історії не можна розповідати посеред кав'ярні.

Вона поправила ковдрочку на дитині й додала:

— А особливо ті, які почалися багато років тому… і несподівано отримали продовження через вас.

Софія та Роман знову переглянулися.

За вікном продовжував падати сніг.

А маленька дівчинка тихо спала, нічого не знаючи про історію кохання, яка почалася задовго до її народження.