12 Розділ "Минуло три місяці..."

Минуло три місяці.

Настав березень.

Сніг майже повністю розтанув, залишивши після себе лише невеликі білі клаптики у затінку під деревами. Уздовж доріг весело бігли струмки талої води, відбиваючи в собі перші теплі промені сонця. На деревах набухали бруньки, а де-не-де вже з'являлися маленькі ніжні листочки.

Сонце дедалі частіше балувало мешканців селища своїм теплом, нагадуючи, що зима нарешті відступила.

За ці три місяці життя Софії та Романа змінилося.

Вони жили разом у будинку Романа, і, здавалося, нарешті знайшли той спокій, якого так довго не вистачало обом.

Роман займався кав'ярнею та справами селища. Він постійно був чимось зайнятий: організовував місцеві заходи, допомагав мешканцям і стежив за тим, щоб у кав'ярні все працювало як годинник.

А Софія не залишила свою мрію.

У будинку бабусі вона відкрила невелику справу — почала готувати домашні обіди.

Спочатку замовлень було небагато. Але дуже швидко люди почали радити її кухню одне одному. Хтось приходив за супом, хтось замовляв голубці чи запечене м'ясо, а хтось просто хотів скуштувати ту саму домашню їжу, яка нагадувала дитинство.

Її справа поступово росла.

І щоранку, коли Софія відчиняла двері бабусиного будинку й впускала всередину свіже весняне повітря, їй здавалося, що Марія десь поруч.

Наче схвалює її вибір.

А вечорами Софія поверталася до Романа.

Іноді вони вечеряли разом, іноді сперечалися через дрібниці, сміялися, будували плани.

Їхнє життя не було ідеальним.

Але воно було їхнім.

І Софія вперше за довгий час була по-справжньому щаслива.

Одного сонячного березневого дня Софія сиділа за столом і займалася справами. Після зимових холодів селище нарешті оживало: за вікном дзюркотіли струмки, з дахів падали останні краплі талого снігу, а сонячні промені заливали кімнату теплим світлом.

Раптом у двері постукали.

— Заходьте! — озвалася Софія.

До будинку заглянула Луцина Сергіївна.

— Добрий день, серденько!

— Добрий день, Луцино Сергіївно! Проходьте. Як ваші справи?

— Та потроху. Весна прийшла — вже й настрій кращий. А ти як? Не втомилася?

— Трохи, — усміхнулася Софія. — Замовлень останнім часом побільшало. Але я рада, що моя справа потроху розвивається.

— От і добре! Я ж тобі казала, що люди оцінять твою кухню. А Роман як?

— Роман? Як завжди. Кав'ярня, справи селища… Зранку пішов і до вечора його не дочекаєшся.

— Ох, чоловіки! — засміялася Луцина Сергіївна. — У них завжди якісь важливі справи.

Вона поставила сумку на стілець і раптом уважно подивилася на Софію.

— Ой, серденько… А чому ж ти мовчиш?

Софія здивовано підняла очі.

— Ви про що?

Луцина Сергіївна загадково усміхнулася.

— Ти ж при надії.

Софія завмерла.

— Що?..

Вона навіть не одразу усвідомила сказане.

А потім почала пригадувати останні тижні. Справді, вона трохи набрала вагу. Спочатку не звернула на це уваги. Та й критичних днів давно не було.

Софія повільно опустила погляд на свій живіт.

— Господи…

— От бачиш! — усміхнулася Луцина Сергіївна. — А ти й не здогадувалася?

Софія похитала головою.

— Навіть не думала про це…

Вона несвідомо поклала руку на живіт.

Софія ще кілька секунд сиділа, переварюючи почуте, а потім раптом схопилася з місця.

— Вам час додому!

Вона майже випхала Луцину Сергіївну за двері, звісно, зовсім не зі злості. Просто їй терміново потрібно було залишитися наодинці зі своїми думками.

— Софіє, а ти чого мене виганяєш? — здивувалася сусідка.

— Та не виганяю я вас! Просто… мені треба дещо перевірити.

Софія схопила ключі від машини.

— А ти куди зібралася? — запитала Луцина Сергіївна.

— Як куди? До аптеки. По тест.

Луцина Сергіївна махнула рукою.

— Тю! Якщо я кажу, що вагітна, значить, вагітна.

Софія лише відкрила рот від здивування.

— Луцино Сергіївно, це так не працює!

— Ще й як працює, — впевнено відповіла та. — Я тебе знаю краще, ніж ти сама себе.

— Але тест все одно зроблю.

— Ну зроби, якщо тобі від цього спокійніше.

Луцина Сергіївна вже рушила додому, але раптом обернулася.

— І Романові поки не кажи!

Софія здивовано подивилася на неї.

— Чому?

— Бо якщо я помилилася, то він мене ще довго дражнитиме.

— А якщо не помилилися?

Луцина Сергіївна хитро усміхнулася.

— Тоді я першою прийду вітати.

І, не чекаючи відповіді, попрямувала до свого будинку.

Софія залишилася біля машини з ключами в руці.

Серце калатало дедалі сильніше.

Тепер їй і самій дуже хотілося дізнатися правду.

Софія під’їхала до аптеки й, майже не замислюючись, купила тест на вагітність. Але, вийшовши з аптеки, раптом зупинилася.

— А якщо одного буде недостатньо? — пробурмотіла вона сама до себе.

За хвилину вона вже поверталася до аптеки.

Цього разу купила ще два.

Міцно стиснувши кермо, Софія швидко поїхала додому. Думки плуталися, а серце шалено калатало. Їй було страшно. Дуже страшно. Але десь глибоко всередині разом зі страхом жила радість.

Вони з Романом не планували дитину. Принаймні зараз. У них було своє життя, робота, плани…

Але Роман точно був би щасливий.

Вона знала це.

Зайшовши додому, Софія одразу попрямувала до ванної кімнати. Руки трохи тремтіли, коли вона відкривала упаковку.

Через кілька хвилин Софія подивилася на перший тест.

Дві червоні смужки.

Вона завмерла.

— Ні… — тихо прошепотіла вона, хоча в її голосі вже звучала усмішка.

Вона взяла другий тест.

Зробила його.

І знову — дві чіткі червоні смужки.

Третій тест можна було навіть не робити.

Софія сіла на край ванни, прикрила обличчя руками й заплакала. Але цього разу — від щастя.

Вона ще не встигла витерти сльози, як почула звук автомобіля біля будинку.

Роман.

— От тільки цього мені зараз не вистачало… — прошепотіла вона, намагаючись заспокоїти тремтячі руки.