11 Розділ " Давай почнемо спочатку..."

Роман тихо усміхнувся й не відводив від неї погляду.

— Давай почнемо спочатку.

Софія здивовано подивилася на нього.

— Спочатку?

— Так. Бо з кавою в нас якось невдало вийшло знайомство, — він усміхнувся, згадуючи той ранок.

Софія теж усміхнулася.

— Згодна.

Роман простягнув їй руку.

— Роман.

Софія подивилася на його долоню, а потім вклала в неї свою.

— Софія.

Вони потиснули руки й обоє засміялися.

Наче вперше зустрілися.

Хоча насправді між ними вже було набагато більше, ніж звичайне знайомство.

Вони проговорили до самого ранку.

За вікнами вже почало світати, а сніг тихо падав на спорожнілі вулиці. Здавалося, що цієї ночі час просто зупинився.

Роман провів Софію до будинку й простягнув їй ключ.

— Знаєш, я, мабуть, хочу розірвати угоду про продаж. Віддам тобі гроші, а та квартира в місті… Чорт із нею.

Роман здивовано подивився на неї.

— Ти серйозно?

— Цілком.

— У мене навіть є ідея. Ти можеш організувати тут домашні обіди. Думаю, людям це сподобається.

— Точно… — Софія усміхнулася. — Я якось навіть не подумала.

Вони підійшли до дверей.

Софія вже хотіла вставити ключ у замок, коли Роман раптом зупинив її.

Він нахилився до неї, нависаючи зовсім близько. Його погляд ковзнув до її губ.

Софія завмерла.

Роман повільно почав наближатися.

Ще трохи — і їхні губи мали зустрітися.

Але Софія раптом засміялася, виставила між ними руку й грайливо промовила:

— Чоловіче, що ви собі дозволяєте? Ми щойно познайомилися!

Роман відсторонився й усміхнувся.

— Точно. Як я міг забути?

Звісно, Софія хотіла його поцілувати.

Але їй подобалося це відчуття — трохи погратися, трохи пофліртувати й дозволити цьому новому знайомству розвиватися не поспішаючи.

— До зустрічі, Романе, — сказала вона, ледь усміхнувшись.

І перш ніж він встиг щось відповісти, Софія швидко вислизнула в будинок та зачинила за собою двері.

Вона притулилася до них спиною й заплющила очі.

На її обличчі сяяла усмішка.

Вона була щаслива.

По-справжньому.

А по той бік дверей Роман ще кілька секунд стояв нерухомо.

Потім тихо засміявся.

Він теж був щасливий.

Софія проспала майже до обіду. Вона прокинулася від стуку у двері, накинула халат і сонна попрямувала відчиняти.

Відчинила двері — і завмерла.

На порозі стояв Роман. В одній руці він тримав каву, а в іншій — невеликий букет квітів. Скромний, але дуже гарний.

Софія спочатку подивилася на нього, потім на букет, а тоді перевела погляд на годинник.

— Ми ж недавно розійшлися… — пробурмотіла вона.

Роман усміхнувся.

— Не хочу втрачати жодної хвилини. Це тобі.

Він простягнув їй букет.

Софія взяла квіти й мимоволі усміхнулася.

— Дякую.

Роман простягнув їй каву.

— А тепер збирайся. Поїдемо в одне місце.

Софія здивовано подивилася на нього.

— В яке?

— У місце, де ми відсвяткуємо Різдво.

Він усміхнувся ще ширше.

— Зі святом!

Софія на мить розгубилася, а потім тихо відповіла:

— А й правда… Тебе теж зі святом.

І вперше за довгий час їй здалося, що цей день може виявитися найкращим в її житті.

— По дорозі зустрів Луцину Сергіївну. Вона так зраділа, коли дізналася, що ти повернулася.

— Вона, мабуть, уже всім розповіла?

— Аякже. Це ж Луцина Сергіївна.

Софія усміхнулася.

— Ой, я ж зовсім забула про автомобіль. Треба його забрати.

— Не поспішай. Нічого з ним не станеться.

— Та й справді… Я ж тепер не в місті.

Софія взяла гребінець і почала розчісувати волосся. Роман стояв поруч і мимоволі спостерігав за нею.

— Чого ти так дивишся? — запитала вона, помітивши його погляд у дзеркалі.

— Мені подобається.

— Що саме?

— Ти.

Софія усміхнулася й похитала головою.

— Знову почалося…

Роман підійшов ближче й зупинився позаду неї. На мить зустрівся з нею поглядом у дзеркалі, а потім ніжно поцілував її в шию.

Софія завмерла.

— Романе…

Він тихо прошепотів:

— Можна?

Вона подивилася на нього через дзеркало, кілька секунд мовчала, а потім ледь помітно кивнула.

Вона почувалася поруч із ним у безпеці. Не знала, чи кохає його, та й сама думка про це здавалася їй поки що надто поспішною. Але потяг до Романа був сильним — таким, який важко було не помічати й ще важче пояснити.

Роман відчинив дверцята машини, дочекався, поки вона сяде, а потім обійшов автомобіль і зайняв своє місце за кермом.

За кілька хвилин вони вже виїхали на дорогу.

День був світлим, але тихим. Над лісом висіло бліде зимове небо, крізь яке час від часу пробивалося сонце, розсипаючи на снігу холодні золотаві відблиски.

Дорога поступово підіймалася вгору, звиваючись поміж густих лісів. Обабіч неї стояли високі ялини й сосни, важкі від снігу. Подекуди гілки схилялися так низько, що здавалося, ніби дерева утворювали над дорогою білий тунель.

Колеса м'яко шурхотіли по засніженому покриттю. Навколо не було майже жодних слідів людської присутності — лише ліс, сніг і тиша, яку зрідка порушував звук автомобіля.

Софія дивилася у вікно й ловила себе на думці, що давно не почувалася настільки спокійно.

Вона не знала, куди саме вони їдуть.

Але вперше за довгий час їй зовсім не хотілося запитувати.

Їй було достатньо знати, що поруч Роман.

Софія дивилася у вікно, а потім перевела погляд на Романа.
— Ти хоч скажеш, куди ми їдемо?
Він ледь помітно усміхнувся, не відводячи очей від дороги.
— Трохи терпіння.
— Романе…
— Обіцяю, ти не пошкодуєш.
Вона усміхнулася й знову подивилася у вікно.
Їй було цікаво, що він задумав. Але водночас вона зовсім не боялася невідомості.
Можливо, тому що вперше їй хотілося просто довіритися.
За хвилин сорок  між деревами з'явився невеликий дерев'яний будиночок. Його дах був повністю вкритий снігом, а з димаря тонкою білою смугою підіймався дим.
На ґанку вже висіла різдвяна гірлянда.
Софія здивовано подивилася на Романа.
— Ми приїхали?
— Так.
Він зупинив машину й вимкнув двигун.
— Ласкаво прошу на наше Різдво.