11 Розділ "Правда наполовину"

Вони підійшли до дверей кав’ярні. Роман дістав ключі, але через алкоголь ніяк не міг знайти потрібний.

— О Боже, чому ти так напився? — обурено запитала Софія.

— На те були причини… — пробурмотів він, перебираючи ключі. — Де ж той бісів ключ?

Софія тяжко зітхнула.

— Давай я пошукаю.

Вона підійшла ближче й почала шукати в кишенях його куртки. Ключів там не було. Тоді Софія, не вагаючись, почала перевіряти кишені штанів.

Роман раптом схопив її за руку.

— Дівчинко… що ти робиш? — прошепотів він, дивлячись на неї з усмішкою.

— Ключ шукаю. Тому можеш собі нічого не думати.

Роман засміявся.

— А якщо я хочу думати?

Він нахилився ближче до її обличчя.

Софія відразу відсахнулася.

— Фу! Від тебе смердить алкоголем!

Вона ще раз обмацала кишеню його куртки й нарешті намацала ключ.

— Є!

Софія витягнула його й переможно підняла перед Романом.

— Знайшла. А тепер відчиняй свою кав’ярню, поки не заснув стоячи.

Роман похитав головою, усміхнувся і вставив ключ у замок.

— Слухаюсь, пані.

Нарешті вони потрапили всередину. У кав’ярні було тепло й затишно. Після морозної вулиці Софії навіть на мить здалося, що вона опинилася в іншому світі.

Роман поставив пляшку на стіл і подивився на неї.

— Вип’єш? — запитав він.

— Ні. І, до речі, ти теж більше не будеш.

Роман без заперечень кивнув.

— Згоден.

Софія зняла пальто.

— Я зроблю каву.

— Тільки не ти, — одразу перебив її Роман. — Каву зроблю я. Пам’ятаю твою каву вранці.

Він усміхнувся.

А разом із цією усмішкою в його пам’яті промайнув той ранок після їхньої ночі.

Софія теж згадала.

На кілька секунд між ними запала ніякова тиша.

Роман відвів погляд, а потім тихо запитав:

— То чому ти повернулася?

У його голосі була надія. Наче він дуже хотів почути певну відповідь.

Софія опустила очі.

— Бо хочу розгадати історію кохання бабусі.

Це була неправда.

Вона повернулася не лише через бабусю.

Вона повернулася через нього.

— Зрозуміло… — тихо сказав Роман.

Він насупився. Схоже, саме такої відповіді він і не хотів почути.

Іноді двоє людей можуть стояти зовсім поруч, відчувати одне до одного набагато більше, ніж готові визнати, і все одно втрачати дорогоцінний час через власну невпевненість та страх.

Роман приготував каву й поставив чашку перед Софією. Потім сів навпроти й уважно подивився на неї.

— Я зупинюся у Луцини Сергіївни. Думаю, вона буде не проти. Але доведеться почекати до ранку.

— Не вигадуй, — заперечив Роман. — Я дам тобі ключі від твого будинку.

— Це не мій будинок…

— Поки що.

Софія здивовано подивилася на нього.

— Я все одно не можу там залишатися.

— Я поки не маю жодних планів, тому можу здати тобі його в оренду, — Роман підморгнув.

— А потім не візьмеш із мене гроші. Я ще й так винна тобі за допомогу.

— Мені не потрібні гроші.

Роман на мить замовк.

Він дивився на неї, але в його погляді було зрозуміло: йому потрібна була зовсім не оренда.

Йому була потрібна вона.

— То що? — продовжив він. — Я теж буду з тобою розгадувати цю таємницю.

Софія підняла на нього очі.

— Чому?

Роман усміхнувся, але цього разу без жарту.

— Бо мене це теж стосується.

— То розповідай, що ти знаєш, — тихо попросила Софія.

Роман на мить замислився, обхопив чашку долонями й подивився на неї.

— Я знаю небагато. Пам’ятаю, як маленьким випадково знайшов ту коробку з листами. Я тоді навіть не розумів, що це таке. Дідусь побачив її в моїх руках і сам усе розповів.

Роман зробив паузу.

— Він сказав, що кохає одну жінку. Дуже кохає. Але вони не можуть бути разом.

Софія мовчки слухала.

— Моя бабуся, коли їй було двадцять чотири чи двадцять п’ять років, потрапила в нещасний випадок. Після цього вона все життя залишалася прикутою до ліжка.

Софія опустила очі.

— Дідусь не зміг її покинути. Хоча вона сама просила його. Казала, що він молодий і повинен жити далі, створити сім’ю, бути щасливим. Але він був не з тих людей, які можуть просто залишити того, хто їм дорогий.

Роман провів пальцем по краю чашки.

— Він залишився з нею.

— А листи? — тихо запитала Софія.

— У тій коробці були тільки листи від твоєї бабусі. Вона писала йому, що кохає його. Але водночас писала, що більше так не може. Що їй боляче від того, що через неї він відмовляється від власного життя.

Софія міцніше стиснула лист у руці.

— Коли вони перестали спілкуватися?

— Приблизно за п’ять років до його смерті. Дідусь помер п’ятнадцять років тому.

— А твоя бабуся?

Роман важко видихнув.

— Вона прожила без нього ще один рік.

Софія мовчала.

Тепер вона дивилася на старий лист зовсім інакше.

Це вже була не просто історія кохання двох людей, які колись жили в одному селі.

Це була історія двох людей, які все життя любили одне одного, але так і не змогли бути разом.

— Тепер твоя черга, — тихо промовив Роман.

Софія підняла на нього очі.

— Моя?

— Розповідай, що знаєш ти.

Вона кілька секунд мовчала, перебираючи пальцями край листа.

— У коробці були листи твого дідуся. Всі вони адресовані моїй бабусі.

Роман уважно слухав.

— Він писав їй про своє життя, про те, як сумує за нею, як хоче її побачити. Деякі листи були зовсім короткими, а деякі — на кілька сторінок.

Софія дістала з кишені один аркуш.

— Але серед усіх цих листів був один, який написала вона і не відправила.

Роман нахилився ближче.

— Що в ньому?

— Вона писала, що не прийде до ялинки.

Роман насупився.

— Не прийде?

— Так. Я не знаю чому. Вона просто написала, що не може прийти й просила його не чекати.

Роман замовк.

На його обличчі з’явилося щось схоже на подив.

— Дідусь усе життя казав, що вони мали зустрітися біля ялинки…