10 Розділ "Святвечір"

І ось Софія вже вдома.

Якщо це взагалі можна було назвати домом.

Однокімнатна квартира зустріла її тишею. Похмурий район за вікном, сірі будинки, холодне світло ліхтарів і жодних ознак того, що завтра Святвечір.

Тут навіть не відчувалося свята.

Софія повільно зняла куртку й залишила її на спинці стільця.

Вона згадала будинок бабусі.

Там пахло деревом, димом від каміна, випічкою. Там світилися вогники, сміялися люди, а за вікном падав сніг.

Там вона почувалася живою.

«Я могла залишитися…»

Софія різко похитала головою.

— Ні. Ні, навіть не думай про це. Ти зробила все правильно.

Вона повторила це ще раз, ніби намагалася переконати саму себе.

— Все правильно.

Але голос прозвучав зовсім невпевнено.

Софія сіла на край ліжка.

І тут у голові знову з'явився Роман.

Його усмішка.

Його голос.

Його погляд.

Те, як він проводжав її.

«Може, я погарячкувала, коли так із ним розмовляла?»

Вона згадала його слова про будинок.

Він не хотів, щоб тут з'явився великий маркет. Він хотів зберегти те, що створювали його дід і мешканці селища.

«Він справді старається для цих людей… Можливо, він просто хотів зробити краще».

Софія важко видихнула.

— Ну навіщо ти взагалі про нього думаєш?

Відповіді не було.

Вона навіть не стала розбирати валізу.

Коробки залишилися в багажнику.

Душ теж почекає.

Їй просто нічого не хотілося.

Софія лягла на ліжко й втупилася в стелю.

Квартира була її.

Тепер у неї були гроші від продажу.

Борг можна було погасити.

Усе, заради чого вона їхала в те село, було виконано.

То чому ж замість полегшення всередині була така порожнеча?

Раптом телефон завібрував.

Софія миттєво схопила його.

На якусь коротку мить серце радісно здригнулося.

«Роман?»

Але наступної секунди вона сама себе зупинила.

«Який Роман? Він навіть телефону з собою не носить…»

На екрані було повідомлення від рієлтора.

«Добрий вечір. Повідомляю, що кошти за будинок уже на вашому рахунку.»

Софія перечитала повідомлення двічі.

Гроші.

Вона отримала саме те, заради чого приїхала.

Тепер усе позаду.

Вона повільно опустила телефон на груди й заплющила очі.

І вперше за весь день дозволила собі прошепотіти правду:

— Я не хотіла їхати…

Роман насуплено сидів у кав'ярні. Він цілий день майже не вставав зі свого місця.

Заклад уже давно пора було зачиняти, але йому нічого не хотілося.

На душі було так само порожньо.
Він знову і знову згадував її.
Софію.
Її сміх.
Її очі.
Тепло її тіла поруч.
І її вуста, які він ще ніби відчував на своїх.
Роман провів долонею по обличчю.
— Чорт...

Після обіду зайшла Луцина Сергіївна. Вона принесла ключі й одразу помітила його похмурий вигляд.

— Що з тобою?

— Нічого.

Луцина поклала ключі на стіл.

— Чому ти її відпустив?

— Про що ви?

— Не прикидайся. Ти думаєш, я не бачила, що між вами хімія?

— Луцино Сергіївно, дайте ключі.

— Не дам. Спочатку вислухай мене.

Роман важко видихнув.

— Добре. Слухаю.

— Ти хоча б знаєш, куди вона поїхала?

— Ні.

— Адресу маєш?

— Ні.

— Телефон?

Роман похитав головою.

— Тоді шукай через інтернет.

Він скептично глянув на неї.

— Як?

— Ти ж у нас той самий комп'ютерний геній. Казав, що в університеті інформаційні технології вчив.

— Не все в інтернеті можна знайти.

— То шукай краще.

Луцина розвернулася до виходу, але перед дверима ще раз обернулася.

— І не кажи мені, що тобі байдуже.

Роман нічого не відповів.

Ранок перед Святвечором.

Софія відчинила багажник і почала заносити коробки до квартири. Поставила їх на дивані й на мить зупинилася, оглядаючи кімнату.

Усе було так, як вона залишила.

Холодно. Порожньо. Тихо.

Вона навіть не стала розбирати речі. Просто взяла сумку й поїхала до магазину, бо в квартирі майже не було продуктів.

Та й холодильник зустрів її не надто гостинно — здавалося, там уже давно повісився щур.

Софія лише скривилася й зачинила його.

Святкового настрою не було зовсім.

Ще кілька днів тому вона прокидалася під запах кави, чула сміх людей, бачила сніг за вікном і знала, що десь поруч хтось готується до свята.

А тут...

Люди поспішали у своїх справах, ніхто нікому не посміхався, майже ніхто не вітався. Кожен був заклопотаний власними проблемами й кудись поспішав.

Софія й сама йшла серед них, але почувалася так, ніби залишилася десь далеко.

У тому маленькому селі.

Там, де сьогодні мав бути Святвечір.

Там, де вона могла залишитися.

Роман теж прокинувся не в гуморі.

Та й чи можна було назвати це сном? Здавалося, він лише на кілька годин заплющив очі. Може, на три.

Сьогодні він зателефонував братові та батькам і збрехав, що його запросили на Різдво, тому він не зможе до них приїхати.

Йому просто не хотілося своїм настроєм псувати їм свято.

Роман сидів сам і знову думав про Софію.

А потім згадав дідуся.

Він знав його історію. Знав, що колись дідусь кохав іншу жінку. Знав про старі листи й навіть бачив їх.

Але хто була ця жінка — залишалося таємницею.

Дідусь ніколи не називав її імені.

Коли Роман був маленьким, він пам'ятав, як сидів біля дідуся, а той розповідав:

— Знаєш, Романе, я колись любив одну жінку. Якби життя склалося інакше, усе могло бути зовсім по-іншому.

Маленький Роман тоді не розумів.

— А чому ти не був із нею?

Дідусь лише усміхався.

— Бо іноді кохати — це ще не означає мати можливість бути разом.

Тепер ці слова звучали в його голові зовсім інакше.

Особливо після того дня, коли він зайшов до Софії і побачив коробку зі старими листами.