8 Розділ "Ніч без правил"

Вони обійшли всі палатки, і Софії вже здавалося, що вона перезнайомилася тут мало не з усіма.

Згодом вони зайшли до клубу. Усередині було виставлено безліч столів, які тягнулися один за одним, наче справжній лабіринт. Вони присіли за перший, де знайшлося кілька вільних місць.

І якимось дивом зовсім поруч опинилася Луцина Сергіївна зі своїми знайомими.

Столи ломилися від різноманітних страв. Грала музика, з усіх боків у склянки наливали вино, люди шуміли, сміялися, щось голосно обговорювали. Усе навколо вирувало життям.

— Луцино Сергіївно, вибачте, що я вам не сказала, що йду.

— Тю! А я одразу зрозуміла, де ти, — хитро засміялася Луцина. — І нема за що вибачатися. Ти ж не додому пішла. Роман, мабуть, десь зажимав, — засміялася вона, а її друзі дружно закивали головами.

— Ні, що ви таке говорите! Він мені просто показував тут усе, — швидко виправдалася Софія.

Аби не маска, було б добре видно, як вона почервоніла.

Та раптом відчула руку Романа на своїй талії. Він нахилився до її вуха й тихо прошепотів:

— Не звертай уваги.

«Ай, правда. Завтра я продам будинок і покину це місце. То мені немає чого соромитися», — подумала Софія.

Але десь глибоко всередині їй стало сумно від цієї думки.

Усі вже були добряче напідпитку. Роман із кожним келихом ставав дедалі сміливішим: то клав руку їй на талію, то ненароком торкався руки, то нахилявся й щось тихо шепотів на вухо.

Софія ловила себе на думці:

«А не такий він уже й самовпевнений…»

Вона ще не розуміла, що всі чоловіки різні. Якщо один виявився самовпевненим козлом, це зовсім не означало, що такими були всі.

А Роман хотів показати їй саме це.

До того ж він і сам відчував до неї якийсь незрозумілий потяг. Йому подобалося сидіти поруч із нею, дивитися, як вона їсть, як сміється. Вона була справжньою. Відкритою. Без награності.

— Пішли танцювати.

Саме в цей момент заграла весела, швидка музика.

— А пішли!

Вони закружляли в танці.

Дихання Софії поступово збивалося, щоки почервоніли, а волосся розліталося в різні боки. Роман кружляв її все швидше й швидше, і від цього вона сміялася ще голосніше.

Та раптом Софія втратила рівновагу й буквально впала в його обійми.

Роман підхопив її, не даючи впасти, а за мить нахилив її в танці, нависаючи над нею.

Їхні погляди зустрілися.

Між ними ніби промайнула блискавка.

На кілька секунд вони завмерли, забувши про музику, людей і все навколо.

Роман ніжно провів рукою по її обличчю, ніби прибирав невидиме пасмо волосся.

Софія перестала сміятися.

І вперше за весь цей вечір їй стало зовсім не весело.

Їй стало… хвилююче.

Вже була приблизно одинадцята година вечора.

Старші люди поступово розійшлися по домівках, а в клубі залишилася сама молодь. Дехто ще танцював під сучаснішу музику, дехто сидів за столами й зосереджено розмовляв на різні теми.

Але Софія помітила одну дивну річ.

Майже кожен житель селища, перш ніж піти, підходив до Романа й прощався з ним.

Хтось потискав йому руку, хтось дружньо плескав по плечу, хтось просто усміхався й бажав доброї ночі.

Софія спостерігала за цим і раптом відчула… гордість за нього.

Вона сама не розуміла чому.

Просто їй було приємно бачити, наскільки його поважають.

Це справді було гарне, дружнє селище. Люди тут знали одне одного, допомагали одне одному й трималися разом. У них була якась особлива сила духу, яку неможливо було передати словами.

Софія відчула, що втомилася. Вона вже добряче захмеліла, очі самі починали заплющуватися, і час від часу вона позіхала.

— Я, мабуть, теж піду, — нарешті сказала вона. — Це були важкі дні, а сьогодні я провела ну дуже активний день. Я втомилася. Піду додому.

— Я тебе проведу, — одразу підскочив Роман.

— Ну що ти? Не треба. Я сама. Дякую тобі за гарно проведений час.

Але Роман уже вдягав куртку.

Софія лише зітхнула.

Він підійшов до неї, допоміг одягнутися, а потім акуратно обгорнув її шарфом.

— Романе, я справді сама дійду.

— Знаю.

— Тоді навіщо йдеш?

Він подивився на неї й усміхнувся.

— Бо хочу.

Софія нічого не відповіла.

Лише поправила шарф і вийшла разом із ним у морозну зимову ніч.

Вони йшли дорогою. Навкруги кружляв сніг, у деяких хатинах ще горіло світло, а місяць освітлював усе довкола. Десь удалині завивав вітер.

Це було так дивовижно, наче вони опинилися всередині зимової казки. Софії хотілося йти якомога довше й просто милуватися цим краєвидом.

Але чим ближче вони підходили до будинку, тим сильніше розгулявся вітер. Раптом почалася справжня хурделиця, яка ледве не збивала з ніг.

Софія з усієї сили трималася за Романа.

— Я такої хурделиці з дитинства не бачила! — сміялася вона, а сніг раз у раз залітав їй до рота.

— Тобі треба було б приїздити частіше, тоді бачила б і не раз, — засміявся Роман.

Нарешті вони дісталися дверей.

— То до завтра, — сумно промовив він, хоча в його очах грали якісь божевільні вогники.

— Ти що? Я тебе не відпущу в таку погоду. Перечекаєш у мене, а заодно допоможеш розпалити камін.

Роман усміхнувся.

— Згоден. Я якраз шукав причину побути ще трохи з тобою, але ти сама її знайшла.

Вони зайшли всередину й обтрусилися від снігу. Обличчя в обох були червоними від морозу.

Роман одразу попрямував до каміна, а Софія вирішила зробити чай.

Та, зайшовши на кухню, вона побачила на столі дві пляшки наливки.

Софія на мить зупинилася.

«Ох і Луцина Сергіївна… А чому б нам не випити ще?»

Софія взяла два келихи, знайшла на кухні якісь цукерки й повернулася до вітальні.

Роман сидів навпочіпки перед каміном і грів над вогнем руки. Язики полум'я танцювали перед ним, відкидаючи теплі відблиски на його обличчя.

Софія на мить зупинилася у дверях.

Вона сама не зрозуміла, чому так довго дивиться.