Тиждень до Різдва

7 Розділ "Різдвяний ярмарок"

22 грудня

До Різдва залишалося всього два дні.

Ще вчора вони майже закінчили всю роботу в будинку. Залишилося тільки трохи підняти двері, щоб вони більше не чіплялися за підлогу й не скрипіли.

Можливо, вони навіть встигли б усе завершити, якби не сталася та чудернацька історія.

Софія щоразу, згадуючи вчорашній день, відчувала, як щоки починають палати.

Сьогодні Роман не прийде. Він сказав, що йому потрібно підготуватися до різдвяного ярмарку.

Принаймні так сказав.

А може, просто не хотів приходити?

Хоча, якщо згадати його реакцію вчора, здавалося, що він зовсім не був би проти продовжити їхню маленьку гру.

Софія одразу ж відігнала цю думку.

— Господи, Софіє, припини, — пробурмотіла вона сама до себе.

Вона приїхала сюди не для цього.

Їй потрібно було продати будинок, отримати гроші й повернутися додому.

Ось і все.

Жодних Романів. Жодних дурних думок. Жодних поглядів, від яких у неї перехоплює подих.

Вона ще раз нагадала собі, навіщо приїхала сюди.

Та чомусь від цих слів легше не стало.

Рієлтор зателефонував ще зранку й повідомив, що зустріч із потенційним покупцем знову переноситься — клієнт не може приїхати сьогодні.

— Тоді завтра, — тільки й сказала Софія.

Вона поклала телефон на стіл і важко видихнула.

Завтра.

Ще один день.

А потім цей будинок залишиться в минулому.

Принаймні вона дуже хотіла в це вірити.

Раптом Софія почула стукіт у двері.

Її тіло мимоволі напружилося.

«Невже він прийшов?»

А може, знову приніс свою смачну каву?

Софія одразу ж відганяла цю думку.

«Ні. Мені це не потрібно. Треба якнайшвидше звідси поїхати».

Вона попрямувала до дверей, відчинила їх і побачила…

Луцину Сергіївну.

— Привіт, сусідко! — весело промовила вона. — Дивлюся, сьогодні твій помічник не прийшов. Але воно й не дивно… — пробурмотіла вона так загадково, ніби знала щось, про що Софія навіть не здогадувалася.

— Добрий день. Проходьте, — запросила Софія.

Луцина Сергіївна зайшла до будинку й одразу ж оглянулася.

— Вирішила скласти тобі компанію. А ще в мене є дещо дуже смачненьке.

Вона хитро посміхнулася й дістала пляшку.

— Наливка.

— Але зараз лише одинадцята ранку! Починати пити з самого ранку?

— А що? Сьогодні ярмарок! Треба підготуватися, — абсолютно серйозно відповіла Луцина Сергіївна.

Софія засміялася.

— Я на ярмарок не піду.

— Що?!

У голосі Луцини Сергіївни прозвучало таке обурення, ніби Софія щойно повідомила, що скасувала саме Різдво.

— Це навіть не обговорюється! Я вже все підготувала для тебе.

— Що саме?

— Маску.

— Яку ще маску?

Луцина Сергіївна загадково усміхнулася.

— Ну як яку? Це ж таємничий карнавал. Ніхто не повинен знати, хто ти.

Вона промовила це мрійливо, наче сама на мить перенеслася в далеке минуле.

— Цю традицію давним-давно започаткував Теодор.

Софія завмерла.

— Хто?

— Теодор, — повторила Луцина Сергіївна й здивовано подивилася на неї. — А чому ти так здивувалася?

— Незвичне ім'я просто.

— Так… — кивнула жінка. — Він завжди дуже старався для нашого селища.

Софія мовчала.

Вона уважно слухала кожне слово.

— Але важку долю мав, — продовжила Луцина Сергіївна, наливаючи собі ще трохи наливки. — Його дружину збила машина. І вона ще з двадцяти п'яти років була прикута до ліжка. А він її не покинув. Доглядав, піклувався…

Софія повільно сіла навпроти.

— А ще в нього був п'ятирічний син на той момент. І він сам його виховував.

Луцина Сергіївна зробила ковток і на мить замислилася.

— А який же він гарний був… Ти собі навіть уявити не можеш. Усі дівчата за ним бігали. Усі! А він… ні.

— Що «ні»? — тихо запитала Софія.

Луцина Сергіївна загадково подивилася на неї, але відповісти не встигла.

— Та він ніколи…

Вона раптом замовкла, наче забула, що саме хотіла сказати.

Потім знову потягнулася до пляшки.

А Софія вже не зводила з неї очей.

Теодор.

Ім'я, яке останніми днями дедалі частіше з'являлося в її житті.

Вона відчула дивне хвилювання.

Невже це просто випадковість?

Софія й сама не помітила, як почала пити нарівні з Луциною Сергіївною. Наливка поступово робила своє, і вже за кілька годин вони сиділи на кухні, сміялися та говорили про все на світі.

Так минув майже весь день.

Луцина Сергіївна згадувала Софіїну бабусю, розповідала різні історії з їхньої молодості й сміялася так, що кілька разів ледве не пролила наливку.

— Ой, а як ми з твоєю бабусею горох крали на полі! — зареготала вона. — Господи, які ж ми дурні були!

— Крали? — Софія вже теж сміялася.

— Ага! Наберемо повні кишені й тікаємо, а Теодор за нами кричить!

— Чого він кричав?

— Бо він тоді головою колгоспу був! — гордо пояснила Луцина Сергіївна. — Але добрим чоловіком був. Усім допомагав. Кому дрова, кому з ремонтом, кому продуктами… Не було такого, щоб хтось попросив — і він відмовив.

Вона замовкла на кілька секунд, ніби щось пригадуючи.

— А він схожий на нього, — раптом пробурмотіла жінка.

Софія перестала сміятися.

— На кого?

Луцина Сергіївна подивилася на неї так, ніби не розуміла, чому взагалі виникло це питання.

— На нього.

— Луцино Сергіївно, хто він?

— Хто-хто? — перепитала вона, а потім здивовано закотила очі. — Роман, хто ж іще!

— Роман?

Софія випрямилася на стільці.

Алкоголь ніби миттєво перестав діяти.

— Ти що, ще й досі не зрозуміла? — Луцина Сергіївна похитала головою. — Господи, яка ж ти повільна!