Розділ 7.1

Наступні декілька днів промайнули майже непомітно. Занурившись в роботу, розвідники мали час лише на сон та швидкі перекуси – не могли відволікатися від завдання та пошуків інформації. Напружувало й те, що ледь не кожна дія новоприбулих супроводжувалася уважними поглядами механічних вартових.

Зовсім скоро декілька солдатів почали приймати заспокійливі, тоді як місцевими павукоподібні наглядачі повністю ігнорувалися, ніби ті їх і не бачили. Через це роросівці, чия психіка не була достатньо загартована до такого стресу, намагалися впоратися з тривожністю вже зіллями та пігулками.

Ізбор, помітивши зміни в декількох підлеглих, дозволив їм відпочити, чим звалив ще більше роботи на інших та на самого себе. Втім, вчинити інакше він не міг – відсутність стресостійкості одних солдат, могла привернути увагу вартових і до решти.

Розвідники, що координувалися підполковником на пряму, слідкували за місцевою аристократією. Навіть ризикнули залишити амулети звукозапису в маєтках найбільш підозрілих лордів – Івор сподівався, цей ризик виправдає себе і таки дасть нові зачіпки.

Прослуховуванням вірлянівських будинків займався штурмовий загін Іринея, що досі залишався на західному кордоні Роросу, разом з генерал-чотовою Конрад. Не те щоб армія не мала зв'язківців, які й повинні цим займатися – проблема була в довірі. Досі невідомо, хто у верхівці працював на ворога, тож зараз діяли максимально обережно.

Для цього завдання генеральна старшина дозволила перетнути кордон Вірляни тільки розвідці, змусивши штурмовиків залишитися на своїй території. В цілому, рішення було виправданим, адже відправка смертників на чужі землі дорівнювала вторгненню та завчасному оголошенню війни.

До бойових дій, з урахуванням кількості генералів, вбитих за минулий місяць, Ророс не був готовим, хоча ніяк цього не показував. І, зважаючи на планомірне ослаблення держави титанами, яке неабияк підривало авторитет армії в королівстві, воювати з Ос теж було програшною справою.

– І все ж, ставлю на те, що Вірляна готується до війни, – шумно видихнула Злата, сидячи на килимі у вітальні. Вона вже годину креслила карти, відмічаючи місця, які відвідували підозрювані лорди. Потрібно було знайти територію, де відбуваються всі важливі зібрання, для встановлення там амулетів запису групою Івора. – Вієм, ти говорила, що їхні лорди масово закуповуються артефактами на чорному ринку?

– Ага, рідкісними, але не те щоб забороненими, – кивнула білявка, не піднімаючи голови від купи торгівельних звітів, які нещодавно передав Ізбор. – Можливо, їхнє придбання через підпілля зумовлене необхідністю декларувати купівлю дорогих артефактів, що може привернути зайву увагу. Дієвий і, головне, непомітний спосіб запастися зброєю перед війною.

Одягнена в домашні штани та светр, Реквієм втомлено моргнула, проганяючи з-перед очей числа, і зі стогоном притислась потилицею до спинки крісла, в якому сиділа. Отримана від підполковника документація, була лише невеликою частиною всіх офіційних паперів про торгівельні зв'язки та домовленності з Ізяславом. Втім, навіть так їх було забагато.

Ніби нічого підозрілого, але протягом останніх років значно підвищився попит на сталеві деталі, які поставляло південне королівство. Додати до цього серцевини, – ядра, що слугують основою для більшості складних артефактів, які Вірляна замовляла в Роросі, – і виходило, що кількість штучних воїнів планували лише збільшувати.

– Мабуть, твоя правда. Але дивно, що про їхні плани досі не знають наші, враховуючи кількість задіяних лордів, – вголос роздумувала руда. – Завжди знайдеться хтось, кому щось не подобається, а такі не гидуватимуть озолотитися на таємній інформації. Тоді чому вони мовчать?

– Можливо, їм усім пообіцяли щось достатньо важливе за втілення плану, – озвався Род. – Таке, що точно потрібно всім, або переважній більшості. Звісно, є й інший варіант, навіть протилежний – лордам погрожують.

Чоловік, затиснувши в зубах цигарку, сидів в кріслі біля прочиненого вікна і копирсався в серцевині випадково знищеного вартового. Його цікавили заклинання, вбудовані в ядро, адже принцип роботи людиноподібних павуків він і так розумів. А от дізнатись, що мають в арсеналі вартові, буде не зайвим.

Випустивши в бік вікна густий дим, вусач задумливо оглянув овальний артефакт в руках. Серцевина нагадувала дивне волокно, схоже на не липке павутиння з високою щільністю, якій надавав округлу форму металевий каркас. Дрібні пластини тісно прилягали до дивного матеріалу зовні та нагадували тонкі, сталеві пазли – це не обтяжувало артефакт і додатково захищало чутливе ядро. Воно, в свою чергу, було осередком магії, яка підживлювала механічного вартового, і, водночас, слугувало схроном для декількох заклять одразу.

– Все можливо, – погодилася Вієм. – Але нам від того не легше. Якщо Ос справді пов'язаний з Вірляною, то у Ророса зменшуються шанси на перемогу. Невідомо, скільки у них бойових големів, ще й ці вартові... Їхні паралізуючі закляття і швидкість пересування по деревам дуже дратуюча. Хоча захист у цих створінь майже ніякий. І не можна забувати про найбільшу нашу проблему – самих титанів.

Род зі Златою мовчки погодилися. Всі чудово розуміли, чому вони тут і як важливо встигнути виконати завдання за відведений час.

Реквієм знала, що шанси вистояти у рідного королівства також є. Ба більше – Ророс володів найсильнішою армією на континенті. Бойових артефактів теж поки вдосталь – судячи зі звітів, їхні поставки у Вірляну помітно зменшилися.

Втім, на підтримку титанів – Йор та Еар, розвідниця практично не розраховувала. Хоч би яким не був Ос, але конунг не намагався знищити їх, подібно роросівським генералам сімнадцять років тому. І хоча Еар не зазнавала катувань від військової верхівки, – натомість знущання дісталися самій Рем, – дівчина не була впевнена в її лояльності.

Поки що титан замкнена в тілі Вієм, без можливості користуватися власними надздібностями, але що станеться, коли Еар звільниться? Розвідниця не могла так ризикувати. Волею випадку чи самої богині – їй випала доля стати носієм для доволі цинічної душі.