Розділ 3.1

На південно-східному кордоні Роросу, де той межував з Вірляною, знаходилося плато. Випалена земля не приваблювала ні роросівців, ні вірлянівців, тож вже декілька десятиліть ця територія фактично існувала нічийною.

Втім, це цілком влаштовувало єдину людину, що зрідка сюди навідувалась. Піднявшись на пласкату поверхню плато і трохи пройшовши на північ – можна знайти і невелике капище, присвячене богині.

Старий волхв, одягнений в прості штани та довгу, підбиту хутром мантію, без зайвого поспіху човгав до ідола. Спираючись на криву палицю, увішану дивними амулетами та дрібними кісточками гризунів, чоловік усміхався. Слабкий зір зосередився на потемнілому від часу стовбурі дерева, з вирізьбленим зображенням жінки. Її незрівнянна краса віддавала потойбічним холодом, який прослідковувався і в загострених рисах обличчя.

За традиціями, ідол богині смерті ставили саме перед підношеннями, та зараз волхв не міг собі дозволити дотримання всіх церемоній. Зморшкуваті руки ледь помітно тремтіли, а вицвілі, блакитні очі підстаркувато мружились – ця подорож віднімала чимало сил і цілком могла стати останньою.

Пройшовши ближче, старий обережно переступив широке коло, викладене камінням навколо ідола, і з кряхтінням опустився на землю перед вівтарем. Зхрестив під собою ноги, поклав палицю поруч і потягнувся до тканинного згортка.

– Старий Хома вітає тебе, Маро, – неголосно мовив чоловік. Дістав зі згортка трохи пом'яті, перші квіти та ягоди, які обережно опустив в дерев'яну чашу на вівтареві. – Сподіваюся, цього разу ти відповіси мені...

Тремтливою долонею волхв вийняв з кишені невеликий мішечок, з якого навмання дістав дрібні кісточки з вирізаними на тих знаками. Він довго чекав цієї відповіді і чекав би й далі, але декілька днів тому образ богині смерті прийшов йому у снах. Таке ставалося, коли Мара бажала попередити людину про скору гибель, але зрозуміти вірно такі сни вдавалося не кожному.

Мало хто тепер пам'ятав, що ця богиня ніколи не була суцільним злом. Скоріше, не замислювалися над її справжньою природою, після відторгнення Мари королівством. Хіба ще в Чуеї її продовжували славити та звертатися по допомогу в разі хвороб.

Раніше, ще під час епідемії чуми в Роросі, після якої вплив вірлянівців став набирати обертів, їй підносили тварин, проливаючи їхню кров. Люди вірили, що так задобрять богиню, якій корилися і хвороби, і нечисті.

Діставши з мішечка одразу три кістки якихось дрібних чи то пташок, чи то гризунів, Хома кинув їх на землю перед собою. Руни, зображені на них, міг зрозуміти лише власник, який жив на цьому світі не перше століття. Малоймовірно, що старі символи розібрали б інші волхви – ті давно працювали з новими інструментами, більш осучасненими та зручними.

– Ти дозволила прийти в цей світ такій могутній силі... – похитав головою старець і знову потягнувся до мішечку з рунами. – Дарувала їм безсмертя в людській плоті, але я досі не осягну твоєї мудрості. Титани обернуться прокляттям, тільки-но їхню міць спрямують не в той бік, та чому король прикликав їх? Що зрозумів покійний правитель, чого не можу усвідомити я, твій вірний жрець?

Четверта кісточка, що впала на вівтар, змусила волхва здригнутися. Руна «Наперекір» мала настільки обширне значення, що чоловік на мить розгубився. Замислився, намагаючись зрозуміти дивну відповідь і, зрештою, зітхнув:

– Твоя правда, Маро. Надто звиклий до смиренної подорожі життям, я вже не здатен мислити інакше. Що ж, якщо король зміг зрозуміти твій щедрий дар... маю визнати, ми втратили чудового правителя.

– Так і є, – прошелестів за спиною милозвучний, жіночий голос.

Хома озирнувся, знову мружачись, аби розгледіти свою несподівану гостю. Спершу навіть здивувався, не маючи жодної впевненності, чи марить він, чи ще при своєму розумі.

Та жінка була справжньою. Одягнена в розкішні шати в звичних, смарагдово-золотих кольорах, Аск не зводила очей з дерев'яного ідолу. Її витончене обличчя, як завжди, приховувала маска Вольто, а золотисті пасма спускалися до самих стегон.

– Король справді вірно зрозумів послання Мари, – промовила титан, безшумно ступивши ближче. Вона не дивилася на старого, а з цікавістю оглядала риси обличчя, вирізьблені на ідолі. – Принаймні, сенс, вкладений в її дарунок. Та справа в тому, що понад двадцять років тому ні Яровита, ні Мару не змогли б зрозуміти вірно. Такі вже люди. Король свідомо пішов на цей крок, а королева запустила дію прокляття в останні хвилини свого життя. Вона передрікла Роросу скорий кінець, тільки-но на ці землі ступить Слово. Знаєш, в чому справжня насмішка богині? Зупинити його зможе лише жертва Марі, здатна спопелити все живе.

– Богиня любить жартувати, – тихо пробурмотів волхв, важко піднімаючись на ноги. – Але чому ти розповідаєш це мені?

Кинувши на старого довгий, задумливий погляд, Аск не знала, чи варто відповідати. Навіщо Мара взагалі привела її сюди? Ще й прийшла у сон до однієї з її вихованців, змушуючи розгадувати підказки чужого марення.

– Ти просив відповідей, – сказала жінка. Голос її шелестів, мов листя молодих ясенів на вітру, водночас нагадуючи й колискову. Можливо, через звичку трохи тягнути голосні в словах, але говорила Аск завжди так, ніби підсвідомо намагалася заспокоїти співрозмовника. – Мара змилувалася над тобою, адже ти зберіг їй віру і терпляче чекав два десятиліття.

Вражено моргнувши, Хома перевів погляд на безмовного ідола. Блакитні очі сповнилися сльозами, а щира вдячність приємним теплом зігріла груди. Це останнє, чого волхв шукав в цьому житті.

Знання та можливість осяйнути мудрість богів, закладену в саму природу, рухали ним усе життя. А відчути, що Мара не забула про свого вірного жреця, для чоловіка видалося найбільшим благом перед смертю.

– Дякую, – тихо прошепотів волхв, поглянувши кудись на північ, куди дивився й ідол. Люди вірили, що найхолодніша сторона світу і є домом богині смерті. – Дякую, Маро. Тепер моя душа спокійна.

Аск, натомість, зробила ще крок і торкнулася тонкими пальцями шорсткої поверхні дерева. Лише мить і вирізьблене зображення богині з тихим тріском, мов застаріла кора, осипалося на землю. Стовбур, зрізаний ще декілька років тому, просто на очах оживав, дозволяючи прорости молодому ясеню крізь свою основу.