Розділ 2.2

Реквієм спантеличено мовчала, та торговець сприйняв її реакцію за сумніви, ніби дівчина справді замислилася над порадою. Для неї ж самої подібна пропозиція здавалася огидною – вірлянівці підносили чоловіків, водночас принижуючи жінок, ніби і ті, і інші не були людьми.

Хоч би яким не був Ророс, але на тлі суспільного устрію Вірляни рідне королівство здавалося ледь не даром богів. Принаймні, вдома вона почувалася повноцінною людиною, з можливістю самостійно обирати будь-який шлях, а не доповненням чоловіка.

– Пані Вієм, – раптом звернувся Ролан, ніяково поправивши окуляри на переносиці. – Остап не сказав цього, але вірлянівкам не дозволяється втручатися в чоловічі справи та займатися фінансами або торгівлею. Певну самостійність в справах мають хіба заможні вдови лордів та старші леді, але й вони не настільки вільні в рішеннях, як їхні лорди.

Другий торговець одразу невдоволено покосився на товариша, адже розумів, що волелюбній дівчині з Роросу ця правда не сподобається. Хоча Остап і не бачив проблеми в тому, аби вся влада знаходилася в чоловічих руках – жінки вже надто схильні до істерик та зайвої емоційності. На щастя, йому вистачило розуму не говорити цього вголос при дівчині, що зростала з іншим менталітетом.

– Невже для ведення фінансової звітності у Вірляні використовують геніталії? – розгублено моргнула дівчина, вкотре пригнічуючи лють. – Я думала, єдине, що відрізняє чоловіків та жінок – це органи для продовження людського роду. Не знала, що їх можна використовувати для чогось іще...

Обидва чоловіки раптом закашлялись та побагровіли. Запитання невинної діви було настільки несподіваним та неприйнятним для вірлянівського соціуму, що торговці навіть не одразу знайшлися з відповіддю.

Реквієм, можливо, і пожалкувала б про власні слова, але не цього разу. Зверхнє ставлення до вірлянівок вже дратувало, хоча від знайомства з Роланом та Остапом не минуло й години. Мабуть, не варто перевіряти їхню реакцію на згадку про місячні, які в Роросі не вважалися чимось надзвичайно таємним, адже це лише природний процес, що еволюційно захищає організм жінки від нежиттєздатного або вже мертвого зародку. Все ж, саме людям не пощастило мати найагресивнішу, гемохоріальну плаценту серед усіх живих істот, здатну кріпитися будь-де, і тим самим призводити до позаматкової вагітності. Чи годиться про це говорити з вірлянівцями, які ніяковіють і через більш внормовані, для Роросу, розмови? 

Розвідниця розуміла, що такі теми краще не піднімати – те, що знали роросівці обох статей, у Вірляні сприймали зовсім інакше. Ще одна згадка чогось табуйованого цілком могла закінчитися й тим, що її просто витурять з карети, як аморальну особу.

– Гм... пані Вієм, я розумію, що Ророс має дещо більш вільні погляди на... кхм... подібні теми, але ж це неприйнятно! – щиро обурився Остап. Чоловік послабив шийний платок, не знаючи, які слова підібрати для того, аби охарактеризувати безсоромний менталітет войовничого народу. – Жінка не повинна так висловлюватися!

Дівчина вкотре вже пошкодувала про власне рішення доєднатися до каравану. Чи вартувала ця інформація такої виснажливої поїздки з повчаннями від сорокарічних торговців? Вієм від початку знала, що нічого особливого тут не дізнається – роросівські шпигуни вже б передали важливі, внутрішньополітичні деталі підполковнику.

Та засланці чужого королівства можуть просто не звернути увагу на дрібниці, які чудово передають настрій аристократії та громадян по відношенню до влади. До чоловіка, як вона встигла помітити, тут ставлення було б серйознішим і його вже б давно запідозрили у шпигунстві. А от з недосвідченим дівчиськом місцеві будуть не такими підозрілими і поділяться свіжими плітками та порадами.

Зрештою, до Судислава вони їхали вже спокійніше. Решту шляху Ролан з Остапом тихо перемовлялися між собою, обговорюючи майбутні домовленності з партнерами. Реквієм уважно прислухалася до їхньої розмови, хоча увесь час засмучено дивилась у вікно та м'яла в руках позичену хустинку.

Розвідниця не могла відступити від ролі панянки, що тільки-но втратила своїх людей та старого вчителя при нападі розбійників. Це, в свою чергу, мало свій результат – торговці не надто звертали на неї увагу і легко піднімали більш серйозні теми, в яких молода дівчина не мала б розбиратися.

Проте вони дуже не вчасно забули про рівень освіти роросівської молоді, до якої мали доступ не лише юнаки, а й дівчата. Тож Вієм змогла зробити певні висновки з почутого.

По-перше, майже всі, внутрішньополітичні рішення затверджувалися саме першим радником і тоді йшли на підпис монарху. Тобто, аристократи чи спілка торговців, намагаючись просунути певну реформу в законодавство Вірляни, здебільшого орієнтувалися на Савура Орлан, аніж на короля.

По-друге, Фредерік Етемор не мав дорослих спадкоємців і, в разі його гибелі, регентом виступить або радник, або генерал-полковник з бічної гілки Ете. А, з огляду на висловлювання торговців, у радника шансів більше, адже генералу лорди не надто довіряли, зважаючи на його нелюдимість та дурний норов.

Вієм відверто здивувалась такій увазі довкола Савура, тож не стрималась і запитала. Виявилось, рід Орлан вже був банкрутом, коли його нащадок став першим радником. Такий стрімкий злет довго обговорювався у вищому світі, та чоловік швидко завойовував серця й уми громадян, давши хід одразу декільком важливим реформам.

До того ж, за увесь період служби при королю, Савур не був помічений в якихось скандалах і спрямовував політику на побудову дружніх відносин з Ізяславом. Торговці навіть посміювалися: все це заради незвичайної краси ізяславської принцеси. А на тлі миролюбивого радника яскраво виділявся конкурент – прем'єр-міністр уряду, Осмомисл Палак, – що прийшов до влади близько семи років тому і походив з невідомого роду.

Той вів доволі агресивну політику і наполягав на необхідності військової підтримки з боку Роросу, як більш сильної держави. Як зрозуміла Вієм, саме прем'єр-міністр вимагав від короля мирного залагодження непорозуміння з їхнім королівством. Це змусило остаточно розгубитись – обидва чоловіка виглядали підозрілими, з огляду на останні події.