Розділ 1.2

– Звідки ви, пані? – запитав купець, зсунувши круглі окуляри на кінчик носа. Він назвався Роланом, тоді як першого – повнотілого і невисокого, що й запропонував Вієм доєднатися до них, – звали Остапом. Вони обидва сиділи навпроти, з цікавістю вивчаючи випадкову попутницю.

Карета легенько хитнулась, перш ніж продовжити свій рух трактом до Судислава. Дівчина востаннє кинула стурбований погляд у вікно, на свого коня, що мирно рухався поряд із Демі та її кобилою, і сумно зітхнула:

– Ми приїхали з Роросу, задля майбутнього ярмарку в столиці, але не встигли від'їхати від кордону, як нам перекрили шлях якісь дивні люди... Я й подумати не могла, що ми наштовхнемося на розбійників просто тут, у мирній Вірляні! О, Велесе, мій бідний вчитель... я навіть не зможу тепер провести обряд кродування*, щоб впокоїти його бідну душу...

Реквієм знову заплакала, встигнувши пошкодувати про власну ідею. Вона вже втомилася від цієї вистави, але й відступити не могла. Торговці дійсно могли знати важливу інформацію й про зміни в політиці доволі закритої країни – це неабияк допомагало вести справи.

– Що ж ви так, пані? – розгубився Ролан, ледь не впустивши окуляри. Метушливими рухами дістав з нагрудної кишені чистий носовичок і простягнув той дівчині. – Тримайте, тримайте. Як же вас відпустив батько до іншої країни?

– Ох, мій тато... – Реквієм вдячно прийняла хустинку і витерла вологі очі. – Я так давно мріяла про цей ярмарок! Тато не зміг мені відмовити, але ми живемо не так вже й заможно... я й уявити не могла, що майже усіх охоронців так швидко здолають якісь мерзенні розбійники! Невже тут таке часто трапляється?! Хіба король не мав би убезпечити гостей країни від такого... такого... свавілля!

– Якби ж король ще й цікавився країною! – презирливо пирхнув Остап, підхопивши її обурення. – Пані, не в образу Його Величності, звісно, але його точно не хвилюватимуть жодні розбійники, хай би скільки життів ті не відняли!

– Остапе, – незадоволено похитав головою худий Ролан, повертаючи окуляри на переносицю довгого носу.

Обидва торговці не були схожими між собою, але дивовижним чином доповнювали один одного. Вієм здогадувалась, що відкритий та емоційний Остап займався перемовинами і продажем товарів, тоді як більш стриманний і відсторонений партнер вів усю бухгалтерію.

Любов до правил та чіткої структури прослідковувалася у витримці Ролана, а виважена, хоч і емоційна, жестикуляція другого чоловіка запрошувала до відвертої розмови. Розвідниця мимохіть захопилася такою чіткою позицією, яку спостерігала хіба у поведінці дідуся, коли той спілкувався з партнерами.

– Що Остапе? – не витримав торговець. – Ти ж і сам знаєш, що Його Величність Фредеріка не хвилює ніщо, крім жінок та добре витриманого вина! Ех, одна надія на першого радника, з ним наша Вірляна точно не пропаде...

– Напевно, гарний він чоловік, цей радник, – зітхнула Вієм, опустивши очі до носовика, який тримала в руках.

– Гарний то саме собою, він – чудовий політик та дипломат! – з гордістю повідомив говірливий Остап. – Цей добродій знизив податок на ввезення для нас, бідних торговців, ще в перший рік, як зайняв посаду радника! Ви ж знаєте, як то буває: поки перевезеш караваном роросівське хутро – збанкрутуєш, сплачуючи пошлину на кожному шляху! А тепер хоч жити можна. Ми ось, за останні п'ять років навіть товарообіг збільшили, ще й скоро ізяславський шовк продаватимемо, тільки-но нам узгодять його ввезення! Ох, перепрошую, пані, вам це зовсім не цікаво...

– Та ні, що ви, – одразу заперечила розвідниця. – Тато навчав мене торгівельній справі, тож я справді розумію вас! Перший радник дійсно гарна людина, якщо йде назустріч своїм громадянам. На жаль, у нас в королівстві немає такого політика, тож торговці досі виживають, як можуть...

Почувши її слова, Ролан якось полегшено видихнув, припинивши підозріло зиркати на Вієм. Він чув про ускладнення стосунків між королівствами, але до цього моменту не знав, як ставитися до незнайомої роросівки. Втім, помітивши, що та не намагається дізнатися щось важливе, а ще й навпаки – ділиться болем купців власної країни, остаточно розслабився.

– Я чув, що в Роросі відкрити свою справу – ще та морока, аби на плаву тільки втриматися, – кивнув Ролан. – Ми тому і не рвемося до вас – не настільки вже й унікальні маємо товари, аби вистояти проти монополістів.

– З цим дійсно можуть бути певні складнощі, – ніяково усміхнулася Реквієм. Не хотіла говорити про рідне королівство погано, тож не стала розвивати тему. Натомість, повернула розмову в потрібне русло, зачепившись за попередні слова Остапа: – я чула, ваш перший радник справді красивий чоловік. І досі не одружений?

– Пані Вієм, – поблажливо, але по-доброму усміхнувся торговець, – у цього лорда стільки чеснот, що й не злічити. Гадаю, ви й самі зможете впевнитися в його красі, тільки-но доберетеся столиці. І він справді не одружений, але це поки що. Скажу вам по секрету,  – Остап змовницьки нахилився вперед, прикривши рот ребром долоні від вікна, – подейкують, ізяславський правитель згодився віддати тому одну із своїх доньок. І якщо все так, то весілля зіграють вже цього літа, уявляєте?

– Правда? – засмучено запитала розвідниця, але одразу переключилась: – невже ізяславська принцеса вийде заміж за радника? Не за короля?

– Не хотілося б так казати про Його Величність, звісно... – чоловік скривився під незадоволеним поглядом партнера, але махнув рукою: – ізяславський владика, говорять, давно вже уклав договір саме з лордом Савуром Орлан. Аристократія, поза королівські очі, перешіптується, мов саме радник Орлан – наш справжній правитель. Принаймні, він дійсно цікавиться справами простого народу, а не вишукує собі нових наложниць, на манір Його Величності.
 

Кродування – обряд поховання, за якого мерців спалювали, возложивши тих на багаття. Цю споруду окреслювали геометрично правильним колом, рили по ньому глибокий, але вузький ров і заповнювали той водою. Ззовні обкладали те все снопами соломи і теж підпалювали – дим ховав від учасників обряду спалення тіла і символізував таку собі огорожу між світом живих та мертвих. У вогонь кидали речі покійного, якими той часто користувався за життя, клали в багаття їжу і частування для зустрічних сутностей на шляху до царства мертвих. Потім золу та прах розсипали за водою чи вітром, віддаючи землі плоть і тим самим звільняючи душу померлого.