13 глава "Оце так новина"

13 глава

Ксенія.

Я знову побачила батька. Він стояв у дверях. І дивився на мене та Костю.

- Знову ти прийшов? Пам’ятаєш, що тобі дядько Андрій сказав?

- Пам’ятаю, але Ксеніє, я хочу з тобою поговорити

- Про що?

Петро пройшов у палату, взяв стілець і сів біля ліжка.

- Про тебе, Машу і мене

- Зовсім не розумію про що ти кажеш

- Ваша з Машею мама. Вона не була таким янголом як вам розповідала бабуся

- Ось тепер я точно не розумію про що ти

- Це не я їй зрадив, а вона мені. Навіть ваша бабуся про це не знає.

Я сиділа розгублено дивилась на цього чоловіка.

- Ти серйозно?

- Так. І, ще одне — він дав мені якийсь лист — почитай цей лист

Я почала читати лист. Там були написані такі речі, що у мене аж рот відкрився.

- Це, що виходить я не твоя рідна дочка...

- Так

- Почекай, але тоді у Києві ти сказав, що ти мій тато, ти збрехав?

- Я тебе впізнав, тому так, пробач

- А хто ж мій справжній батько?

- Мій друг. Його звати Іван. Він до речі тут. Якщо хочеш познайомитись з ним то у тебе є можливість

- Хочу — навіть не знаю навіщо я це сказала. Петро встав та пішов кликати цього чоловіка. А я подивилась на Костю.

- Ти розумієш, що відбувається?

- Не дуже

- Я теж

У палату зайшов Петро. І той чоловік. Цей чоловік одягнений у сірий костюм. У нього сиве волосся і така ж борода. Видно, що він за нею слідкую, бо красива. І окуляри з товстою чорною оправою. Чоловік мені здався суворим.

- Привіт, Ксеніє — він посміхнувся та підійшов до мене. Я відчула його запах парфум. У нього такий же парфум як і у Кості. Цікаво чи не так? Він мене обережно обійняв.

- Привіт — чоловік сів на стілець, на якому ще декілька хвилин тому сидів Петро. Чоловік мене роздивився з ніг до голови. По його очам було видно, що він не знає з чого почати розмову. Тому розмову почала я — то ви мій рідний батько?

- Так

- А де ви були двадцять п’ять років? Я навіть вас не знаю, ніколи не бачила. Чому?

- Я знав, що у мене народилась дочка. Дуже хотів бути поруч з тобою та Маргаритою, але змушений був поїхати у іншу країну. Підтримував зв’язок з твоєю мамою. Але п’ятнадцять років тому наш зв’язок обірвався

- П’ятнадцять років тому мама померла

- Так, я вже це знаю. Я дуже хотів побачити тебе, але — я побачила, що у чоловіка на очі виступили сльози — я зовсім не знав, де ти. Все намагався знайти тебе, але все було марно.

- Мені здається, що про кого-небудь можна знайти інформацію, якщо правильно шукати — сказав Костя

- Це так, тому я звернувся до Петра. Він мені сказав де ти живеш

- А коли ви приїхали в Україну?

- На початку цього року. У лютому місяці

- То ви виходить двадцять п’ять років працювали за кордоном

- Так, і зовсім не міг повернутися у рідну країну

- Не розумію, як це так можливо — сказала я

Чоловік мовчав. І просто дивився на мене. Та в якусь мить він встав зі стільця.

- Ксеніє, я дуже радий тебе бачити — він обійняв мене

- А бабуся знає, що ви взагалі існуєте?

- Ми з нею знайомі. Але вона не знає, що я твій батько

- Чому?

- Тому що Маргарита сказала, що ваша бабуся не розуміє, що таке зрада. Тому сказала, що ти донька Петра

- Зрозуміло

Костя подивився на мене.

- Принцесо, мені треба йти на роботу. Христя вже написала, щоб я швидко їхав у офіс

- Добре — Костя поцілував мене у губи та вийшов з палати. Іван подивився на мене.

- Це твій чоловік?

- Так, його звати Костя

- Скажи у вас є діти?

- Так, двійнята донька Катруся і синок Павло. Їм по чотири роки

- А можна їх побачити?

- Можу фотографію показати — я дістала телефон. Включила фотографію. Нашу спільну фотографію, де я, Костя і наші діти. І показала чоловікові. Він почав розглядати цю фотографію.

- Які ви всі красиві

Я посміхнулась. У мене задзвенів телефон. Іван мені його віддав. Я взяла слухавку.

- Привіт, Ксеніє — я почула голос дядька Андрія

- Привіт

- Я через хвилин п’ятнадцять буду вже у тебе

- Чекаю — я поклала слухавку, і подивилась на Івана — мій дядько зараз приїде, якщо не хочете нарватись на проблеми, то я вам раджу піти

- Це Андрій?

- Так, а, що?

- Він мій одногрупник

- Серйозно?

- Цілком

Пройшло рівно п’ятнадцять хвилин. Петро пішов, а Іван ще був у палаті. У палату зайшов дядько Андрій.

- Ну, що Ксеніє, готова до фізичних вправ?

Він побачив Івана. Підійшов до нього.

- Іване, звідки ти тут взявся?

Іван встав та підійшов до дядька Андрія. Вони потиснули один одному руки.

- Ти вмієш берегти секрети? — запитав Іван

- Так, вмію. Так що ти тут робиш?

- Я приїхав навідати свою доньку — вираз обличчя дядька Андрія змінився з посмішки на здивування.

- Ксенія твоя дочка?

- Так, тільки твоя мама це не знає і знати не повинна.

Іван розповів дядьку всю історію, яку ще півгодини слухала я. З кожним словом обличчя дядька Андрія змінювалось.

Після цієї історії дядько Андрій почав зі мною займатися реабілітацією. А мій здається справжній тато, сподіваюсь на це. Бо він здався мені приємним дивився на те, як ми займаємось вправами.

- Андрію, ти не правильно підбираєш вправи — сказав Іван

- А, ви, що теж фізіотерапевт?

- Ми вчились разом — сказав Іван

- Так, і завжди мали різні уявлення як лікувати людей

Потім дядько Андрій та Іван почали сперечатись один з одним. А я на них дивилась. Виявляється, що один, що другий запальний. Спочатку вони сперечались про реабілітацію, а потім перейшли на особистості. Мені набридло слухати їх суперечку.