Глава 7

Чи хвилювалась я перед зустріччю з Яном? Дивно, але ні.Тому що льодяна пустеля не відчуває ніяких емоцій. А в мене всередині як раз саме вона і була. 
Бо занадто всього трапилось за останні тижні. Тому я не підновлювала манікюр, як обов'язково зробила б раніше. Не крутилась годину перед зеркалом. Простий сарафанчик, мінімум прикрас, рожева помада. Я готова.
Навіть у кафе прийшла хвилину в хвилину.
Ян вже сидів за столиком, пив каву з молоком.
Побачивши мене, він, як справдній джентельмен, встав та посунув стула, щоб я змогла сісти.
- Що будеш пити? 
- Молочний коктейль, якщо він тут є.
-Добре, - хлопець встав, та пішов замовляти моє побажання.
Я спокійно сиділа, та чекала, льоду в мені було все одно.
Ян повернувся та присів так, начебто готовий хоч зараз встати та бігти. 
- Я хочу тобі подякувати, - почала я, намагаючись вкласти хоч якісь ємоції в ці слова. - За те, що врятував мене. 
Побачивши готовність заперечити, я підняла долонь знаком "стоп", та продовжила:
- Знаю, ти думаєш, що повинен був розібратись раніше. Але... Як сказав, здається, Гіпократ, я була на стороні хвороби.
Побачивши здивоване обличчя Яна, я закінчила:
- Зараз кажу про вираз "є три учасника - лікар, хвороба та пацієнт. На чий бік стане хворий, та сторона і переможе". Ти не міг виграти, бо я була на стороні хвороби. Вже зранку я відчула незручності в районі живота, але ігнорувала їх. Доігнорувалась.
Ян розслабився, та навіть тіло змінило рівень напруги. Він явно прийняв цей вислів в якості виправдовування. Хоча і виправдовуватись не було за що.
А я зрозуміла, що і ця лінія мого життя підходить до фіналу. Гештальт закритий, і тепер немає потреби у продовженні. Шкода, Ян сподобався мені, як людина, хоча і вважає мене вівцею- терпилою.
- Не думав про це саме так, - нарешті сказав він.
- З тебе вийде класний медик, - зробила комплімент я.
- Хірург, - виправив Ян, - Я хочу стати саме хірургом.
- Співчуваю твоїй майбутній дружині, - вирвалось в мене. - Такий графік не кожна витримає.
- Тільки вівця-терпіла, - на повному серйозі сказав хлопець.
Ми подивились один на одного, та розсміялись. Влучність зашкалювала.
- До речі, - сказав Ян, коли ми відсміялись, - Олена казала, що ти розійшлась зі своїм хлопцем.
- Я, звісно, дурнувата почекунка, але жити все ж хочу. Навіть сама. 
- Якщо раптом в тебе виникнуть інші думки, телефонуй. Я проведу тебе по хоспису. Зазвичай після цього будь-які думки про смерть від власної руки у людей проходять.
Я замовкла. Тема була важка, явно не під молочний коктейль. Але сидіти мовчки, поки я впораюсь з півлітром напою також було дивно.
Тому я спитала:
- Це не ти мені флешечку прислав? Ту, що "З Днем Народження"
- А в тебе день народження? - заметушився Ян.
- Так, через два місяці. З датою тільки співпало.
- Ні, не я. 
- Значить, помилився хтось, - легковажно припустила я.
- Зачекай зачекай. Ти флешку в комп не вставляла?
- В мене ноут, але ні.
- Це може бути якась афера, - захвилювався хлопець. - Як телеграм зламують сповіщеннями "проголосуй за мою племінницю"
Я злякалась. Користувач з мене ніякий, захисна програма на ноуті - ось все, що в мене є. А якщо це дійсно новий вид аферистів?
- Принеси мені цю флешку, я віддам друзям. Вони специ, перевірять на все, що можна.
- Добре. Принесу. А коли?
- Давай через тиждень в цьому ж кафе? Я встигну з ними домовитись.
- Тоді я ставлю нагадування, - посміхнулась я.
Залишок зустрічи ми провели, розповідаючи забавні та веселі історії з дитинства.
Дивлячись на Яна, ніяк не можна було сказати, що в нього було шось серйозніше, ніж недоотримані цукерки під ялинку. Але я вже знала, що це не так.
Вечір завершився,  можна сказати, звичайно. Ян провів мене до будинку, де я жила. Я спочатку намагалась ввімкнути опцію "до зупинки", але хлопець подивився на мене так, ніби то я пропоную поцілувати гадюку.

- Ти серйозно думаєш, що нормальний, адекватний чоловік може проводити дівчину до маршрутки, і вмити руки?
- Нуууу, йому ж потрібно буде потім повертатися, якщо він провів, а транспорт вже не ходить. - з кожним словом я відчувала, що це не просто "такий собі аргумент", а повна маячня.
- Тобто, гуляти з дівчиною, тішити цим своє єго, милуватись на красу поруч він може, а пройтись пішки після того, як він її проводив - ні? Або взяти таксі, якщо не хочеться пішки. Це ти так все бачиш? 
Я навіть трішечки перелякалась, бо погляд у Яна був гнівний, і ця ємоція частково чіпляла і мене також. Як співучасницю. 
- А якщо ти скажеш своєму хлопцю, що не розглядаєш побачення в тому випадку, якщо він не оплатить тобі машину, або сам не довезе тебе до дому?
- Ну тоді і побачення може і не бути, - наважилась сказати я.
- Вірно, - з презирством погодився Ян. - І невпізнаних трупів у морзі також. Знаєш, - продовжив він з дивним виразом на обличчі, - скільки мертвих дівчат, по статистиці, потрапляють туди після отаких побачень? Коли хлопець вирішив, що посадив дівчину в автобус або тролейбус, і на цьому його відповідальність закінчена?
- Ні, - пискнула я, бо молочний коктейль попрохався наружу.
- Поцікався. До речі, найчастіше напади стаються або в дворі у жертви, коли вона вже відчуває себе у безпеці, або в під'їзді.
Я знов відчула себе шматом льоду, бо інколи навіть у своїй квартирі не можеш стовідсотково сказати, що все ок.
Добре таке завершення вечора.
- Тому, - підсумував Ян, - я провів тебе  до дому, а можу провести  до дверей. Як скажеш. Але якщо ми зараз розходимось, то ти перетелефонуєш мені, коли зайдеш у квартиру.
Я дивилась на нього, і відчувала, ніби то повернулась у дитинство. Звідки це прийшло, та як називається? - думала я, поки разум не підкинув відповідь:
"Це називається бути у безпеці. Це має назву - про мене потурбуються. Це відчувається, як надійність".
Будь яка жінка в сучасній цивілізації може полагодити кран, або просверлити дірку, якщо є дрель. Або викликати відповідну службу. Чоловік не для того, щоб робити дірки або лагодити техніку, бо вона зараз дуже складна. Але якщо з ним тобі легше, ніж без нього - тоді варто спробувати.