Те Що Я Зруйнував

Розділ 20. Слово, яке я не мав казати

Двадцята річ у коробці аркуш із настінного календаря. Жовтень, дешевий папір, червоні цифри свят і чорні будніх. Двадцять сьоме число обведено олівцем, двічі, так міцно, що графіт продавив папір. Рука Ліди.
Поруч вона нічого не дописала. Ні «лікар», ні «розмова». Просто коло. Я бачив його щоранку, коли пив чай, і жодного разу не спитав.
Жовтень вийшов дощовий і сірий.
Листя з вишні обсипалось за кілька днів, і до двадцятого двір стояв голий, чорний, мокрий. Ліда не питала про лист. Я щодня чекав, що спитає, і щодня відчував, ніби хтось повільно затягує пасок на грудях. Вона ходила по хаті легко, тихо, не кидала жодного докору, і я мало не молився, щоб вона бодай раз грюкнула дверима.
Вона не грюкала. Вона просто робила все так, ніби складала валізу: охайно, не поспішаючи, кожну річ на своє місце.
Соломійка в ті тижні майже не виходила з кімнати. Малювала. Я бачив крізь прочинені двері, як вона схилилась над столом, висунувши кінчик язика, і заповнювала аркуш за аркушем. Я не питав, що саме. Мені здавалось, що в чужі малюнки не слід лізти.
Так я думав. А насправді просто боявся побачити.
Двадцять сьоме випало на неділю. Соломійці в цей день виповнилось дев'ять.
Ліда напекла з ранку пирогів із капустою, Соломійчиних улюблених, і поставила на стіл найкращий сервіз, який дістала зі скрині. Я здивувався, але нічого не сказав. Сів на своє місце, під вікном. Соломійка сіла навпроти й поклала поруч із тарілкою аркуш, перевернутий малюнком донизу.
Ми їли мовчки. Годинник на стіні відбивав секунди, і кожна здавалась довшою за попередню.
Ліда відсунула тарілку й склала руки на столі.
— Сьогодні двадцять сьоме, — сказала вона.
— Так.
— Вишня оголилась.
— Бачив.
Вона помовчала. Дивилась на мене спокійно, без тіні докору, і від цього спокою в мене пересохло в горлі.
— Ти прочитав мого листа.
Це не було питанням.
— Прочитав.
— І що ти мені скажеш?
Я відкрив рота. Усі шість речень, які я потім перелічував на цих сторінках, стояли в мене в горлі рівним рядком. Мені лишалось зробити один видих.
— Ліда, не при дитині, — сказав я.
— Вона знає. Вона все знає. Вона розумніша за нас обох.
— Тоді не зараз.
— Коли?
Я мовчав.
— Я чекала до осені, — тихо сказала вона. — Довше, ніж обіцяла. Хотіла дочекатися її дня народження. Тепер уже осінь. Скажи мені одне слово. Будь-яке справжнє слово, і я залишусь. Я не прошу пояснень, не прошу обіцянок. Одне слово.
Усередині мене щось стиснулось, як пружина, натягнута до краю, гаряча, колюча, шалена. Це не був гнів. Це був сором, який шукав вихід і знайшов найкоротший шлях.
— Чого ти від мене хочеш? — сказав я.
Голос прозвучав чужий, гучніший, ніж я збирався.
— Я працюю, — почав я. — Я приношу гроші. Я живу в цій хаті. Я не п'ю, не б'ю, не ходжу по жінках. Чого тобі ще? Щоб я вивернувся навиворіт на цьому столі?
— Я хочу, щоб ти був, — відповіла вона.
— Я є!
— Ні.
— Я тут сиджу! Перед тобою!
Я чув, як мій голос наростає, як я не можу його зупинити. Батько ніколи не підвищував голосу. Я клявся собі, що не буду таким. І ось тепер кричав, і мені здавалось, що це якось не так, що саме тому я нарешті й заговорив, хоч у мене виходило зовсім не те.
— Ти мене не бачиш, — сказала Ліда. Вона не відсунулась, не підвищила голосу. — Ти ніколи не обирав мене. Чи обирав хоч раз?
І тоді я сказав.
Я мушу написати це дослівно, бо інакше буду брехати.
— Обирав? — Я засміявся, і це був жахливий, сухий сміх. — Я не вибирав тебе, Ліда. Ніколи. Ти сама все вирішила, на тих сходах. Сказала: «Ми одружимось у травні». Ти! Не я! Мені навіть слова не довелось казати, у цьому й була вся приємність. Мені було легко. Ти мене взяла, як беруть те, що лежить поруч. Я тебе не вибирав.
Слова впали на стіл, як склянки з полиці.
Я бачив, як вони дійшли до неї. Спершу ніяк, лише брови ледь здригнулись. Потім обличчя трохи зблідло, і зникло щось, що я не міг назвати, ніби в кімнаті погасла лампа, якої я раніше не помічав.
Вона не заплакала. Не закричала. Сиділа так само рівно, з руками на столі, і дивилась на мене. Довго. Мабуть, цілу хвилину.
Я хотів сказати: «Ні, не так. Я не те мав на увазі». Усе в мені кричало, що це неправда, що я не те хотів. Що ці слова, як і слова про зорі, вирвались із серця, тільки з темної його частини, про яку я сам не знав. Але рот не слухався.
Правда була в тому, що в них було зерно правди. Це й робило їх такими страшними. Я справді не вибирав її на тих сходах. Я лише кивнув. Але потім, кожного дня, протягом усіх тих років, я обирав її тихо, мовчки, без слів, у тисячі дрібниць, про які вона ніколи не дізналась, бо я їй не сказав.
А тепер сказав зовсім інше. І воно вже не відкликалось.
— Тату.
Це була Соломійка.
Вона стояла біля свого стільця, бліда, з аркушем у руці. Я не помітив, коли вона підвелась. Малюнок вона перевернула. Я встиг побачити лише кольорову пляму: три фігурки, що тримаються за руки, під великим жовтим сонцем.
— Тату, — повторила вона тихо. — Ти мене не чуєш.
— Соломійко…
— Ти кричиш, і не чуєш. Ти навіть тепер не чуєш.
Вона не плакала. Говорила спокійно, важко, як дорослі говорять про щось непоправне. Потім поклала малюнок на стіл, лицьовим боком догори, обережно, ніби поховала.
— Я намалювала нас, — додала вона. — Для тебе.
Вона обернулась і вийшла з кімнати. Я чув, як у коридорі тихо клацнули двері дитячої. Не грюкнули. Лише тихо клацнули, як клацає замок, який зачиняють назавжди.
Це був останній раз, коли вона мені це сказала. Не тому, що я почав чути. Тому що вона перестала казати.
Ліда підвелась.
Вона акуратно склала серветку, поставила стілець на місце. Склала порожні тарілки в стос. Усе повільно, методично, як людина, що прибирає після гостей.
— Дякую, — сказала вона.
— Ліда…
— Дякую, що відповів. — Голос був рівний, без жодного тремтіння. — Я так довго не знала. А тепер знаю. Це краще.
Вона взяла зі столу Соломійчин малюнок, глянула на нього, нічого не сказала й обережно, двома пальцями, віднесла до дитячої. Я чув, як відчинились двері, як вона тихо щось промовила. Потім двері зачинились.
Я лишився один.
На столі стояв недоїдений пиріг. Лампа з синіми квітами кидала на скатертину м'яке коло світла. Годинник бив сьому, повільно, глибоко, і кожен його удар, здавалося, відлунював у порожній хаті довше, ніж слід.
Я просидів так цілу ніч.
Чотири слова. «Я тебе не вибирав». Усього чотири слова, які я кинув у неї, як камінь у віконце, коли мені було дванадцять. Тоді камінь розбив шибку. Тепер він розбив усе інше.
Дивно, що я не збирався цього казати. Я сорок шість років шукав виправдання, і найближче до нього ось це: у той вечір я вперше в житті заговорив без розрахунку. І виявилось, що розрахунок мене стримував не лише від поганого, а й від хорошого. Я зняв замок, і з-за дверей вийшло те, що я годував мовчанням тридцять п'ять років.
Я часто думаю: якби вона сказала тоді слово, одне-єдине, першою, я б, може, зупинився. Але ні. Вона просила від мене. Це була моя черга.
Календарний аркуш лежить у мене на колінах. Коло, обведене двічі. Я знаю тепер, що воно означало. Це був не просто день народження Соломійки. Це був день, до якого Ліда вирішила чекати. Вона не хотіла відбирати в доньки свято й сподівалась, що до того вечора я нарешті скажу слово. Не кінець, а розв'язку, місце, де історія повернулась би або в одну, або в іншу сторону.
Вона дала мені шанс. Не лише в листі. Вона дала мені ще й дату.
Я зрозумів це тільки тоді, коли від дати лишилось одне лише коло.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше