Розділ 21

     Наступні два дні в цьому квітучому раю для Ані та Ілана пролетіли як одна мить. На третій ранок небо над смарагдовою планетою тихо затремтіло. Крізь розріджені білі хмари, на поверхню планети опустився знайомий евакуаційний човник, а слідом за ним на орбіті спалахнули знайомі вогні дослідницького крейсера «Арго».

     ​Коли важкий шлюз евакуаційного модуля відчинився, на зелену траву біля лісу по трапу спустився Ян. Він міцно й радісно кинувся обіймати Ані та Ілана.

     ​- Ну й задали ви нам клопоту, кур’єри! – лагідно пробуркотів пілот «Арго».  – Треба вибиратися з цієї діри.

     Ян ті Ілан швидко закачали в баки «Фенікса» довгоочікуване паливо. Корабель знову був готовий до пригод - справний і надійний.

     Настав час прощання. ​Усі мешканці поселення зібралися біля евакуаційного човника.  Аборигени на чолі з Калу прийшли провести своїх зоряних друзів. Прощання було теплим і зворушливим.  В рюкзаках Ані і Ілана були надійно запаковані дві розписані квітами грибні чашки, які таємниче мерехтіли у сонячних променях риб'ячою лускою.

     ​Чара підійшла до Ані першою. Вона ніжно взяла дівчину за руки, і в її веселих очах вперше забриніли сльози.

     ​- Лети, пташко, - тихо промовила Чара,- Твої крила створені для неба. Але пам'ятай: під цими деревами на тебе завжди чекає тепла вечеря і вірні друзі.

     ​Ані міцно обняла жінку, стримуючи сльози:

     - Дякую тобі за все, Чаро. Я ніколи вас не забуду.

    ​Калу підійшов до Ілана і міцно, по-чоловічому, потиснув йому руку, а потім поклав долоню на обшивку «Фенікса».

     ​- Твій залізний човен знову може літати, Ілане, - сказав він. - Але пам'ятай те, що ти дізнався про корабель предків. Несіть правду до зірок. Захистить інші світи від жадібності Імперії, як ми захищаємо свій ліс.

    ​- Ми зробимо це, Калу, - твердо відповів Ілан, прикладаючи руку до серця. - Дякуємо вам за все, друзі. Ви тепер назавжди в наших серцях.

     ​- Ми теж не забудемо вас, - сказав Калу через перекладач, вказуючи рукою на розвішані в кронах ліхтарики, що тьмяно мерехтіли в променях ранкового сонця. - Світло зірок тепер назавжди з нами.

     Вождь Атрем підійшов до Ані та Ілана тримаючи в руках​ невеличку, зплетену з сухих ліан торбинку, прикрашену річковими мушлями. Він урочисто передав її Ані. Всередині лежали кілька великих, важких і гладеньких насінин дивовижних сріблястих дерев - тих самих велетнів, на яких розташовувався Верхній світ аборигенів.

     ​- Це насіння наших Древ, - урочисто сказав Атрем. - Вони ростуть сотні років. Вони витримують будь-які бурі, дають прихисток і пускають коріння глибоко в землю, навіть якщо вона здається сухою чи мертвою. Де б ви не опинилися - у холодному космосі, чи на нових, далеких планетах - збережіть їх. Коли знайдете дім, де ваше серце відчує спокій, посадіть це насіння в землю. І наш Верхній світ ростиме разом із вами.

      ​Ані притиснула торбинку з насінням до грудей. Для неї це був не просто подарунок, а надія. Надія на майбутнє, і на те, що колись разом з Іланом вони обов'язково виростять своїми руками свій живий і теплий дім.

     Вклонившись вождю, ​Ані і Ілан піднялися на борт «Фенікса». Шлюз повільно закрився, відсікаючи тепле вологе повітря планети. Ані та Ілан зайняли свої місця в пілотській кабіні.

    ​Ані плавно потягнула штурвал на себе. Човник легко відірвався від землі й почав вертикально підійматися вгору, проходячи крізь велетенські крони сріблястих дерев. Дивлячись в ілюмінатор, Ані бачила, як сотні аборигенів махали їм услід руками, проводжаючи їх у довгу дорогу.

    Ані та Ілан дивилися, як зменшується їхня друга, тепер уже така рідна планета. Казкове місто в сріблястих деревах ховалося за горизонтом, але вони знали, що залишили там частку своєї душі.

​     Через кілька хвилин «Фенікс» пробив густі хмари й вийшов у відкритий, безмежний космос, де на них уже чекав крейсер «Арго».

    Повернення «Фенікса» на борту «Арго» чекали з нетерпінням. Коли маленький човник плавно зайшов у ангар крейсера, капітан Марк, Ліза та Ден вже стояли біля шлюзу.

     ​Ані та Ілан вийшли з човника втомлені, але щасливі і з непохитною рішучістю в очах. На їхніх плечах були рюкзаки, а в руках Ані тримала торбинку з насінням.

     ​- Живі, - з видимим полегшенням промовив Марк, крокуючи назустріч. - І, судячи з повних рюкзаків не з пустими руками. Ви знайшли щось цікаве? Як пройшов контакт із місцевими?

     ​- Капітане, - серйозно перервав його Ілан, не гаючи часу на вітання. - Нам потрібна терміново з вами поговорити. Те, що ми знайшли в на цієї планеті, стосується не просто аборигенів. Це стосується самої Імперії.

     ​За десять хвилин у кают-компанії «Арго» панувала напружена тиша. Марк, члени екіпажу та кілька провідних аналітиків корабля сиділи навколо столу. Ілан підключив накопичувач, і в повітрі розгорнулися тривимірні схеми стародавнього крейсера «Тор» та рухомий рядок тексту бортового журналу.

     ​Коли комп'ютер почав відтворювати останній запис бортового журналу капітана Еріка Вейна, обличчя Марка почало кам'яніти. Холодний комп’ютерний голос із минулого, який звинувачував Комісію з ресурсів у віддаленому блокуванні двигунів та навмисному вбивстві екологів, лунав наче вирок.