Розділ 15

     Поки Ані в паніці бігла серед нічного лісу, Ілан метався берегом, марно намагаючись розгледіти її сліди. Він знов і знов прокручував в голові той момент, коли Ані відштовхнула його. В її очах тоді не було нічого, крім дикого, тваринного жаху. У розпачі він кинувся назад до селища і побіг до оселі вождя Атрема.

     ​- Вождю! Допоможіть! - важко дихаючи, вигукнув хлопець через автоматичний перекладач. - Ані вдихнула пилок якоїсь квітки... вона злякалася мене і втекла в ліс! Її треба негайно знайти!

     ​Вождь Атрем з Шаманом з жахом переглянулися. На обличчі вождя не залишилося й сліду від колишньої посмішки. Він підійшов до Ілана і важко поклав руку йому на плече, суворо похитавши головою.

     ​- Мені дуже шкода, Ілане, але ми не можемо йти в ліс зараз, - тихо, але твердо відповів Атрем. - Сонце вже зайшло. Нижній світ тепер належить нічним хижакам. Якщо ми підемо туди вночі, то можемо померти всі. Ми допоможемо тобі... але тільки на словах, підказавши напрямки течій та звіриних стежок. Дочекайся ранку. Щойно перші промені торкнуться лісу, ми вийдемо на допомогу.

     ​- Чекати ранку?! - голос Ілана зірвався на крик. - Вона там одна, налякана, під дією отрути! А якщо до ранку її розірвуть дики звірі!

     - Добре, Ілане!  - промовив вождь, - Калу проводить тебе, але тільки до кордону лісу Нижнього світу. Якщо Ані зайшла далі - ми повернемося і будемо чекати на ранок.

​     Збори були короткими. Аборигени взяли з собою смолоскипи, заправлені особливим соком, який горів яскравим синім полум'ям і відлякував дрібних отруйних комах. Ілан, не слухаючи більше жодних застережень, схопив свій ліхтарик,  зарядив рушницю бойовими набоями й швидко спустився по драбині з дупла. Він не міг чекати ні хвилини.

​          - Твоя дівчина бігла наосліп, - шепнув Калу, вказуючи на зламану гілку, на якій залишився клаптик тканини від куртки Ані. Ілан обережно зняв нитку, стиснувши її в кулаці. - Отрута квітки вела її. Вона не вибирала шлях. Вона падала... ось тут котилася по схилу.

       Ілан посвітив ліхтарем униз. Схил обривався у глибоку улоговину, яка потопала в густому тумані. І саме там, крізь пелену випарів, виднілися перші покручені, обпалені стовбури дерев.

          Калу зупинився як укопаний. Його  смолоскип затремтів у руці.

     - Далі - ліс Нижнього світу.  Нам туди не можна, - сказав Калу.

      Ілан подивився на темну пащу нічного лісу, а потім назад на аборигена.

      - Дякую, що довів, - тихо сказав він, перевіряючи заряд своєї рушниці. - Далі я сам.

     ​Йому було страшно так, як ніколи в житті. З темряви долинало зловісне виття, важкі кроки невиданих звірів та шелест листя над головою. Кілька разів повз нього проносилися швидкі тіні з палаючими очима, і лише дивом - завдяки інтуїції та порадам Калу про звірині звички - Ілану вдавалося залишатися непоміченим. Він збивав руки до крові, продираючись крізь колючі зарості, без упину вигукуючи її ім'я: «Ані! Ані!». Його голос хрипнув, але він продовжував блукати темними лабіринтами Нижнього світу.

     ​Тим часом Ані, прокинувшись від холоду, зрозуміла, що нічна прохолода та страх замерзнути наздоганяють її. Вона вирішила, що краще не спати і рушила вглиб кораблю.​ Ані намацала на своєму комбінезоні кнопку аварійного підсвічування. Слабке зеленувате світло вихопило з темряви понівечений коридор. Стіни були покриті сухою іржею та корінням рослин, що проросли крізь щілини за сотні років.

      ​Вона повільно рушила вглиб, тримаючись за холодні стіни. Пройшовши повз зруйновані каюти, Ані опинилася у величезному приміщенні. Судячи з уламків приладів та крісел, це був головний командний місток.

      ​Придивившись, вона помітила, що посеред містка на підлозі лежали засипані віковим пилом людські кістки й зотлілі шматки льотних комбінезонів - останки екіпажу, який так і не зміг врятуватися після катастрофи. А прямо перед ними, на головній консолі, яка якимось дивом вціліла, усе ще ледь помітно пульсував крихітний червоний вогник автономного аварійного маяка. Цей корабель «говорив» із космосом навіть через довгі роки після своєї загибелі.

     Темрява лісу здавалася суцільною стіною, яку ліхтарик Ілана пробивав лише на кілька кроків уперед. Тут, на самому дні, повітря тхнуло зовсім інакше - застарілим гаром, окислом та залізом. Під ногами замість м'якого моху дедалі частіше хрустіли уламки дюралевої обшивки, що за сотні років вросли в коріння.

     ​- Ані! - гукав Ілан, але туман наче ковтав його голос, роблячи його глухим і безсилим.

     ​Він ішов за ледь помітними ознаками: ось тут на краї якогось уламка обшивки залишився свіжий слід ковзання, а ось тут - зламаний гриб, який ще не встиг згаснути й виділяв слабке блакитне сяйво. Серце Ілана шалено калатало. Він знав, що нічні хижаки нижнього ярусу от-от вийдуть на полювання, і часу в нього практично не залишилося.

     ​Раптом туман трохи розступився, і перед ним виросла колосальна чорна маса - понівечений фюзеляж стародавнього корабля. У боці судна зяяв величезний рваний пролом, з якого лилося дивне, м'яке неонове світло.

    ​Ілан вимкнув ліхтарик, поправив на плечі рушницю і обережно, намагаючись не шуміти, став підходити до краю пролому. Раптом із найближчого чагарнику  звівся гігантський силует. Це була масивна, почорніла від бруду тварина, схожа на печерного ведмедя, але значно більша, вкрита густою, зваленою шерстю та кістяними наростами вздовж хребта. Створіння швидко підбігло до краю пролому й почало люто дряпати пазурами іржаву обшивку, намагаючись протиснутися всередину.