Глава 8. Спокуслива угода

Світанок пробивався крізь зелені штори лікарняної палати, відбиваючись від стерильних білих стін і падаючи на фігуру, яка лежала на просторому ліжку. На жінці був одягнутий чистий одяг ніжного блакитного кольору, а її темне волосся хвилями розсипалося по білим подушкам. Все її обличчя охоплювали товсті бинти, які майже повністю його приховували від навколишнього світу. Залишалися тільки невеличкі прорізи для очей, гострого носа та тонких блідих губ. Груди жінки повільно підіймалися та опускалися від дихання. Вона щось марила, чіпляючись пальцями за край ковдри і шепочучи губами незрозумілі слова.

Окрім жінки в палаті знаходилася ще одна дівчина. По одязі та білесенькому халаті на ній можна було судити, що вона працювала в цій лікарні медичною сестрою. Своє русяве волосся дівчина заховала за синю шапочку, відкриваючи округле миле личко із уважними сірими очима, щоками, вкритими веснянками, та усміхненими губами. Щось тихенько наспівуючи, ця дівчина поливала ретельно квіточки, котрі стояли на підвіконні невеличкого віконечка палати. Несподівано, пацієнтка на ліжку поворушилася, видала болісний стогін та розплющила очі. Сесілія повільно приходила до тями і ніяк не могла усвідомити, що ж із нею сталося. В її очах накопичилися глибокий біль та замішання, а серце затамувало подих від невимовного горя.

Декілька хвилин Сесілія просто лежала й дивилася нерухомим поглядом на білу стелю. Спочатку, вона вирішила, що все пережите було дивним моторошним сном. В ньому вона бачила бабусю, свою жорстоку матір, багато плакала, потім сталася аварія і там були тіла Джеймса та Карен. Ні, що це за нісенітниці? Такого просто не могло бути. Проте, Сесілія відчувала, що її обличчя продовжувало пекти від дивного болю. В її мозку спалахнула жахлива картина того, як вона брала до рук дзеркальце і звідти на неї поглянуло чуже, спотворене шрамами, обличчя. Невже це справді сталося із нею? А ще там був хтось інший, хтось ще і Сесілія насупила брови, намагаючись пригадати. Спогади охопилися сильним туманом, думки плуталися, але жінці вдалося пробитися крізь цю завісу та пригадати. Чорнявий чоловік середніх літ з вусами, його налякана дружина та рудоволоса донька. Дивне відчуття переповнило душу Сесілії. Вона ненавиділа цих людей. Ненавиділа, бо через них загинула її родина. Чи це все лише сон?

Тремтячою рукою Сесілія торкнулася ковдри поруч із собою. Вдома вона так робила кожного ранку, щоб переконатися, що Джеймс поряд із нею. Проте, її рука торкнулася лише порожнього місця та безсило упала. Поводячи очима, жінка оглянула свою стерильну палату, блакитні штори, білі стіни, гладеньку підлогу і почула писк пристроїв поруч із собою. До її руки кріпилася крапельниця і звук падіння крапель сильно нервував Сесілію. В її скронях запульсував біль. Стогнучи, вона присіла на ліктях, важко дихаючи. До неї одразу підбігла медсестра, турботливо схилилася до жінки та поклала її на місце, радісно відгукнувшись:

-Доброго ранку! Ви, нарешті, прокинулися. Як же ми за вас хвилювалися. Про дорожній випадок вчасно встигли повідомити і вас миттєво перевезли до лікарні. Ви марили декілька днів та сильно страждали. Нам довелося ліками пригнічувати цей стан та допомагати вам подолати посттравматичний шок. Пані Дорсет, ви пережили жахливі речі.

-Де це я? Що сталося?- з великим зусиллям прошепотіла Сесілія, розліпивши свої спраглі губи.

-Ви в госпіталі міста Брайтон, пані Дорсет!- заспокійливим голосом відгукнулася дівчина- Ваше щастя, що вас забрали саме сюди. Не хочу ображати Рейвенхарт, але у вашому провінційному куточку вже давненько немає хороших лікарів. Всі виїхали шукати кращої долі. Це погано для пацієнтів, таких, як ви. Адже ви могли загинути на дорозі і ніхто про це не дізнався б. Чоловік, який вас знайшов на дорозі, одразу зателефонував нам і ми змогли забрати вас так швидко, як тільки змогли.

-А чоловік? Де мій чоловік?- тремтячим голосом спитала Сесілія, хапаючись за руку медсестри. Її очі жахливо розширилися та заблищали від сльоз та страху- Куди поділася моя донька? Вони теж десь тут? Відведіть мене до них. Я повинна переконатися, що із ними все добре.

-Вибачте, пані, але я не можу- смутно похитала головою дівчина, звільнившись із руки жінки- Лікар заборонив вам виходити з палати. Ви ще дуже слабка і не прийшли достатньо до тями. На жаль, з вашими рідними сталася біда і вони не пережили аварію. Їхні тіла тимчасово перевезли до моргу Рейвенхарту.

-Ні, ні, цього не може бути!- якась звіряча лють вкупі з розпачем прокинулася в душі Сесілії та вогнем обпалила її зсередини- Ти брешеш! Брешеш! З Джеймсом та Карен все добре. Вони десь тут, теж лікуються і скоро прийдуть до тями. Навіщо ви мене тримаєте в цій палаті? Я не полонена. Я бажаю побачити своїх рідних та зроблю це. Пустіть мене до них! Пустіть! Не брешіть про такі жахливі речі, як морг.

Зашипівши від гніву, Сесілія простягла свої руки до медсестри і та від страху миттєво відскочила. Побачивши, що жінка силкується встати з ліжка, дівчина вискочила з палати та голосно почала кликати на допомогу персонал. До палати одразу увірвалася ціла купа санітарів разом із самим лікарем. Це був високий серйозний чоловік кремезної статури, із мудрими лагідними очима карого кольору та легкою щетиною на своїх круглих щоках та масивному підборідді. На переніссі в нього сиділи окуляри, через які він зараз пильно дивився на Сесілію, яка продовжувала робити спроби звільнитися від крапельниці та кудись піти. Владною рукою лікар заспокоїв своїх наляканих помічників, твердим кроком пройшов до ліжка та сильним натиском долоні знову опустив Сесілію на подушку. Жінка важко дихала, але трохи заспокоїлася і тепер мовчки дивилася в лагідні очі лікаря, немов би шукала в них порятунку для себе.

-Чому ви мені брешете? Невже так важко сказати мені правду та показати моїх близьких?- зі сльозами в голосі проказала Сесілія, не відводячи свого пильного погляду від лікаря.