Розділ 24: Луна у глибині

Розчищення залізничного тунелю йшло з точністю годинникового механізму. Серія спрямованих вибухів, розрахована Маркусом, розтрощила багатотонну залізобетонну брилу на дрібні фракції, не пошкодивши при цьому природне гранітне склепіння. Потім за справу взялися гусеничні «Мамонти»: їхні важкі відвали з гуркотом і металевим скреготом вигортали уламки назовні, розчищаючи шлях для перших залізничних колій.

Аліса йшла всередину тунелю в супроводі Маркуса та трьох бійців розвідки. Тьмяне світло переносних світлодіодних ліхтарів вихоплювало з темряви вкриті інеєм масивні тюбінги, тріснуті керамічні ізолятори та іржаві рельси, що зникали у чорній глибині гори.

Тут, під сотнями метрів базальту й граніту, панувала абсолютна тиша. Жоден порив гірського вітру не пробивався сюди, а температура залишалася стабільною — близько двох градусів вище нуля.

— Автоматика каже, що цей тунель проклали ще під час будівництва перших глибоких резервуарів, — мовив Маркус, освітлюючи потужним прожектором бічне відгалуження зі слідами заклинених гермодверей. — Він з'єднує нашу долину з колишнім вузлом постачання «Захід-3». Якщо ми відновимо тут рейковий автодрезинний рух, доставка вантажів із Татр скоротиться до пів дня.

— Перевірте гермодвері, — сказала Аліса, зупиняючись біля масивного сталевого люка, на якому все ще читався напівстертий жовтий трафарет корпорації: «Сектор резервного зв'язку. Доступ за протоколом Нуль».

Тарас підійшов із важким лом-монтажкою та пневматичним розтискачем. За п'ять хвилин заіржавілі засуви подалися з гучним, сухим тріском. Гермодвері повільно розчинилися, випустивши струмінь сухого, абсолютно консервованого повітря.

За дверима виявився не склад і не бокс для пробірок. Це був маленький, закинутий вузол зв'язку першої серії — кімната, заставлена шафами з лампами розжарювання, важкими магнітофонними бобінами та механічними датчиками тиску. На центральному пульті тьмяно поблискував квадратний монітор із зеленим фосфорним шаром.

Він був увімкнений.

Аліса нахилилася над пультом. На екрані ритмично пульсував одиночний індикатор. Не було ні нейромережевих модулів, ні генераторів симуляцій — лише суха, базова автоматика, яка працювала від велетенського п'єзоелектричного елемента живлення, розрахованого на сотню років автономної роботи.

на екрані висвічувався єдиний рядок текстового логу, який оновлювався кожні десять хвилин:

СИСТЕМА РЕЗЕРВНОГО МОНІТОРИНГУ: СІТКА "ГРАНТ" ЗНЕСТРУМЛЕНА. СИНХРОНІЗАЦІЯ ВІДСУТНЯ. РЕЖИМ: ВІЛЬНИЙ ЕФІР.

— Вони навіть не передбачили, що їхній резервний аналоговий вузол просто зафіксує їхню смерть, — тихо мовила Єва, яка зайшла услід за ними. Вона простягнула руку й торкнулася холодного скла монітора. — Жодних віртуальних світів. Жодних вигаданих міст. Лише факт.

— Вони думали, що володіють вічністю, — сказала Аліса. — А залишили по собі лише цей зелений піксель у порожній горі.

Вона рішучим рухом переключила тумблер живлення на пульті. Зелений індикатор згас, і монітор повільно занурився в темряву. Остання нитка, яка з'єднувала цей сектор із минулими протоколами, була розірвана остаточно.

Коли група вийшла з тунелю назад на світло, сонце якраз сягало вершини Стрімкої скелі. Долина під ними була сповнена руху: над дахами нових зрубів піднімалися білі пасма диму, гусеничний «Мамонт» витягав на майданчик нову партію бруса, а з боку школи долинав дзвінкий, чистий дитячий сміх.

Аліса глибоко вдихнула морозне, прозоре повітря, відчуваючи, як за спиною надійно зачиняються останні двері минулого, залишаючи попереду лише нескінченний, світлий і справжній шлях.