Розділ 23: Шляхи над прірвою

Завірюха вщухла так само раптово, як і почалася, залишивши по собі сліпуче, кришталево-чисте небо та важкі снігові шапки на лапах смерек. Сонце, відбиваючись від свіжого сугробового покриву, різало очі, але це було те світло, від якого більше не забивало подих від передчуття фальші.

Селище біля Стрімкої скелі зустрічало грудень у новому ритмі. Після новин із півдня та затвердження Декларації атмосфера на перевалі остаточно позбулася відтінку тимчасового табору. Люди будували настільки ґрунтовно, ніби збиралися прожити на цих схилах не одне століття.

Аліса разом із Маркусом та Олексою піднімалася на північний гребінь, де загін саперів та інженерів розчищав шлях до старого залізничного тунелю. Цей тунель, пробитий крізь скельну породу ще за минулої ери, колись з'єднував гірські долини із залізничною мережею низовини. Якщо його вдалося б розчистити від завалів і укріпити аркові перекриття, перевал отримав би захищений від будь-якої негоди транспортний коридор.

— Сканери показують, що завалено лише перші п'ятдесят метрів від входу, — мовив Маркус, постукуючи важким молотом по тріснутому бетонному порталу тунелю. — Далі порода ціла. Якщо ми застосуємо спрямовані кумулятивні заряди, які залишилися у вантажівках Олекси, то розберемо цей завал за тиждень.

— Нам потрібен цей шлях до весни, — зауважив Олекса, здуваючи сніг із креслення тунелю. — Коли з півдня підуть каравани з "Одеси-Маяка", засніжений перевал для важких машин буде занадто небезпечним. А крізь гору ми пройдемо за будь-якої погоди.

Аліса ступила під напівзруйновану арку, вдивляючись у глибину темного штреку. Звідти віяло стійким холодом, сухим пилом та легким озоновим шлейфом — слідом давно вимкнених силових ліній.

— Тарасе, перевір рівень газу та радіаційний фон, — скомандувала вона, не повертаючись.

— Фон у нормі, Алісо, — відгукнувся механік, підносячи автономний дозиметр до тріщини в склепінні. — Повітря чисте. Тільки кажани та давній пил.

У цей момент з боку селища пролунав тривалий, чистий звук бронзового дзвона — сигнал, який означав прибуття нового сухопутного конвою.

Всі п'ятеро швидким кроком повернулися на оглядовий майданчик гребеня.

Унизу, по вивистій білій смужці розчищеної дороги, до Стрімкої скелі піднімалася вервечка саней, запряжених важкими волохатими конями та супроводжувана трьома колісними броньовиками на низькому тиску. Це був перший великий об'єднаний караван із Татр та Східних Бескидів. Вони везли верстати для обробки металу, ткацькі рами, мішки з озимим зерном та захисну оптику для гірників.

Назустріч каравану з брами селища вже виходили люди. Єва очолювала групу прийому, Марта Святославівна розпоряджалася розвантаженням на центральному майдані, а діти з нової школи вибігали на снігові бруствери, вітаючи прибулих гучними вигуками.

Аліса дивилася на цю картину з висоти гребеня, спираючись на свій штурмовий карабін. Поруч зупинився Олекса, розкурюючи свою незмінну люльку.

— Пам'ятаєш, що ти казала біля вежі в мегаполісі? — тихо запитав він, випускаючи в морозне повітря сизий клубок диму.

— Я казала, що ми побудуємо своє життя на сухій і справжній землі, — відповіла Аліса.

— Ви побудували дещо більше, — сказав комендант, вказуючи держаком люльки на вир людського життя в долині. — Ви повернули людям пам'ять про те, що вони — господарів своєї долі, а не елементи чужого коду.

Сонце піднялося до зеніту, заливаючи весь Карпатський хребет сяючим білим світлом. На горизонті, де колись пролягала "Червона смуга" й висіли попелясті хмари, тепер панувала прозора, безкрайня далечінь. Світ прокинувся остаточно, і його новий день лише починався.