Розділ 18: Тіні Карпатського перевалу

Зелена рокета повільно згасала у високому небесному просторі, залишаючи по собі прозору смужку блідо-сірого диму, яку швидко розривав гірський вітер.

Аліса опустила карабін стволом донизу, даючи зрозуміти, що група не має ворожих намірів. За її спиною Єва, Тарас, Ігор та Марта перегрупувалися, затамувавши подих. Після місяців перебування у стерильних боксах підземного комплексу та серед випаленого силікатного попелу мегаполіса видовище перед їхніми очима здавалося майже міфічним.

Ліс піднімався крутими схилами — суворий, темний, смарагдово-чорний. Це були давні Карпатські смереки, чия хвоя витримала радіаційні шторми та десятиліття попелястої зими. З глибини хащі доносився шумить гірського потоку — чистий, дзвінкий звук падаючої води, позбавлений гулу гідравлічних насосів чи сичання парових клапанів.

Дві постаті в маскувальних комбінезонах випередили крайній завалений ялинами вал і зупинилися за тридцять кроків. Обидва тримали в руках напівмеханічні карабіни кустарної збірки із закріпленими під стволами важкими опто-електронними прицілами.

Попереду йшов високий чоловік із густою, сивіючою бородою та глибокими, обвітреними зморшками навколо очей. На його плечі висів шкіряний патронташ, а на грудях тьмяно поблискував оберег, витесаний із темного титанового уламка якесь давнього літака.

— Стій, де стоїте, — пролунав його голос. Він лунав густо, з характерним карпатським притиском і віддавався луною від кам’яних розсипів. — Хто такі? Звідки пройшли «Червону смугу»?

Аліса зробила один спокійний крок уперед, залишаючи зброю на ремені.

— Ми з Сектора 7. З підземних боксів корпорації «Грант Біомедикал». Ми ті, хто відповів на ваш ефір на хвилі чотирнадцять-нуль-вісім.

Чоловік із бородою на секунду замерз. Його напарник — молодший хлопець із гострим поглядом — міцніше стиснув рукоятку зброї, але старший повільно опустив ствол і пильно подивився на Алісу. Його погляд зупинився на її графітовому костюмі, на відсутній рукавичці та на рожевому рубці на шиї.

— Носії… — тихо мовив він, і в його голосі здивування змішалося з глибокою повагою. — Значить, чутки не брехали. Залізне місто все ж прокинулося.

— Я — Аліса, — мовила вона. — Це Єва та наша розвідка. Ми пройшли лінію зачистки. «Жнеці» улоговини знищені.

Чоловік ступив ближче, зняв з голови капюшон і простягнув свою важку, мозолясту долоню.

— Я Олекса. Комендант дозору форпосту «Залома». Ласкаво просимо на вільну землю, діти попелу.

Шлях до самого форпосту пролягав через вузький, замаскований скельний каньйон. Тут не було залізобетонних монолітів або скляних куполів. Поселення гірників та виживших утрималося в природних печерах та древніх тунелях покинутих титанових копалень.

Форпост «Залома» являв собою дивовижне поєднання первісної табірної інженерії та залишків високих технологій. На дерев'яних зрубах з важкого бруса були змонтовані сонячні панелі старого зразка та саморобні вітрові генератори, чиї лопаті тихо поскрипували на морозному повітрі. У повітрі пахло димом від палаючих ялинових шишок, печеним корінням та свіжозвареною смолою.

Навколо збиралися люди. Це були жителі гір — загартовані, суворі, вдягнені у важкі вовняні сердаки, підшиті тактичною тканиною, та шкіряні постоли з металевими шипами для пересування по льоду. Вони мовчки спостерігали за групою Аліси. У їхніх очах не було страху чи ворожості — лише глибока цікавість до тих, хто все своє життя провів у штучних снах під землею.

Олекса провів групу до центральної зали копальні, де розміщувався штаб форпосту. У центрі приміщення на великому дерев'яному столі стояла потужна радіостанція, зібрана з військових блоків, та розкладена масштабна карта Карпатського хребта.

За столом сиділа літня жінка з сивим, заплетеним у важку косу волоссям. Це була Марта Святославівна — старійшина форпосту та колишній інженер-сейсмолог, яка сорок років тому очолила цивільний опір у цьому секторі.

— Ви зробили неможливе, Алісо, — мовила Марта Святославівна, простягаючи їм кружки з гарячим відваром із гірських трав. — Понад тридцять років ми приймали лише уривки системних сигналів із Вашого мегаполіса. Ми знали, що там, у глибині бункерів, під за замкненими дверима чекають тисячі живих душ, яких перетворили на матеріал для симуляцій.

— Ми прокинулися, — мовила Єва, роблячи ковток запашного чаю. — Але в Секторі 7 залишилося понад двісті людей. Вони укріплюють периметр, але ресурси табір обмежені. Якщо ми не з'єднаємо наші території, довго вони не витримають.

Марта Святославівна підійшла до карти й поставила важкий залізний компас на точку перевалу.

— «Червона смуга» завжди була для нас стіною, — мовила старійшина. — Але тепер, коли ваші люди знищили автоматонів зачистки в улоговині, у нас з'явився вікно можливостей. У нас є три гусеничні тягачі, пристосовані для роботи в радіаційних зонах. Ми можемо сформувати конвой.

— Ми повернемося разом із вами, — твердо мовила Аліса. — Рада директорів у Нульовому ярусі заблокована, але ми не знаємо, скільки автономного часу залишилося у їхніх систем життєзабезпечення. Нам потрібно вивести людей із Сектора 7 сюди — до лісу, до чистої води та справжнього неба.

Олекса посміхнувся у бороду, перевіряючи затвор свого карабіна.

— Тоді не будемо гаяти часу, Алісо. Гори чекали на вас сорок років. Чекають ще кілька днів.

Який саме аспект розвитку подій ви б хотіли висвітлити далі: формування та вихід об'єднаного конвою назад до Сектора 7 чи підготовку прокинутих до масштабного переселення через Карпатський перевал?