Розділ 17: Шляхами випаленої землі

«Червона смуга» виправдовувала свою криваву назву. У світлі ранкового сонця випалена поверхня планети являла собою суцільну маса розплавленого силікату, заліза й темного попелу, який під променями набував глибокого, іржаво-червоного відтінку.

Група розвідки просувалася вперед вервечкою, тримаючи інтервал у вісім метрів. Попереду йшла Аліса, за нею — Єва та троє бійців із числа перших прокинутих: досвідчений механік Тарас, колишній зв'язківець Ігор та молода жінка на ім’я Марта, яка дивовижно вправно поводилася з важкою стрілецькою зброєю.

За п’ять годин безперервного маршу руїни мегаполіса за їхніми спинами перетворилися на дрібні зубчасті контури на південному горизонті. Навколо простягався безкрайній, порізаний каньйонами ландшафт. Тут колись пролягали залізничні колії та балочні мости, але від них залишилися лише гігантські бетонні опори, що стирчали з випаленого ґрунту, мов обвуглені пні прадавнього лісу.

Повітря ставало дедалі сухішим. Вітер, який дув із північного заходу, більше не ніс важкого смороду гару з нижніх ярусів бункера. У ньому з’явився новий, різкий запах — свіжий, озоновий подих далеких височин.

— Зупинка, — коротко скомандувала Аліса, піднімаючи руку в важкій рукавичці.

Вона опустилася на одне коліно за виступом склянілої скелі й приклала оптичний монокуляр до ока.

За п’ятсот метрів попереду, у вузькій улоговині між двома зруйнованими насипами, рухалося щось масивне. Сканер зафіксував три теплові плями високої інтенсивності.

Це були не звичайні прибиральні павуки-утилізатори, з якими Аліса мала справу біля телекомунікаційної вежі. Улоговину патрулювала тактична ланка панцирних бойових платформ корпорації «Грант Біомедикал» — важкі чотириногі автоматона серії «Жнець», озброєні спареними роторними кулеметами та плазмовими різаками. Вони рухалися повільно, механічно похитуючись на велетенських гідравлічних опорах, і розсікали червоний пил блідо-зеленими променями своїх оптичних датчиків.

— Стара лінія зачистки, — тихо мовила Єва, лягаючи поруч із Алісою на розпечений шлак. — Вони ходять по замкненому колу. Їхні батареї живлення автономні, вони можуть патрулювати цей сектор ще десятиліттями.

— Обійти не вдасться? — запитав Тарас, перевіряючи затвор свого карабіна. — Праворуч глибокий каньйон з тріснутим дном, ми там як на долоні будемо.

— Ні, — Аліса уважно вивчала траєкторію руху платформ. — Обхід займе щонайменше чотири години, і ми втратимо денне світло. Нам треба пройти саме через цю улоговину.

Вона повернулася до Марти:

— У тебе два кумулятивні заряди з арсеналу Сектора 7?

— Два, — ствердно кивнула дівчина, знімаючи з плитоноски важкі циліндричні гранати.

— Працюємо за схемою засічки, — мовила Аліса, розгортаючи в голові тактичну сітку, яку її мозок сформував миттєво, без допомоги системних підказок. — Вони діють за стандартним алгоритмом розпізнавання «свій-чужий». У них немає живого оператора, лише реактивний скрипт. Ми привернемо увагу головної машини, а Тарас і Марта зайдуть у мертву зону з флангу.

— Алісо, це занадто ризиковано, — зауважила Єва, міцно стискаючи рукоятку свого пістолета. — Якщо їхні датчики зафіксують твою нейронну активність, вони переключать увесь вогонь на тебе.

— Для них я — «дефектний екземпляр Протоколу № 4», — посміхнулася Аліса, і в її очах спалахнув той самий холодний, впевнений вогник, що й під час штурму вежі. — Вони навчені знищувати втікачів. Але вони не знають, що втікачі вміють стріляти першими.

Перший вибух розітнув тишу улоговини з гучним, тріскучим гуркотом.

Аліса вискочила з-за скелі, привертаючи увагу головного «Жнеця» серією точних пострілів з важкого карабіна прямо в зелене вічко його оптичного блоку. Автоматон миттєво розвернув свою масивну вежу, і спарені роторні кулемети вибухнули шквальним вогнем, перетворюючи залізобетонні уламки за спиною Аліси на дрібне кришиво.

Вона рухалася неймовірно швидко, перекочуючись між камінням, розраховуючи кожен крок і кожен спалах вогню. Її відновлені м’язи працювали на межі можливостей, а свідомість прораховувала інтервали між чергами з філігранною точністю.

У той же момент, коли головна машина повністю зосередилася на Алісі, Тарас і Марта зробили ривок із флангу. Марта з розбігу застрибнула на задню гідравлічну опору другого «Жнеця» й заклинила кумулятивний заряд прямо під броньований корпус реакторного відсіку.

Яскравий сліпучо-білий спалах осяяв улоговину. Другий автоматон осів на коліна, охоплений внутрішніми вибухами, його механічні кінцівки безпорадно заскрипіли по силікатному піску.

Третій «Жнець» спробував розвернутися для контратаки, але Єва з Ігорем закидали його світлошумовими та термітними гранатами, засліплюючи датчики й випалюючи зовнішні силові кабелі.

Аліса вибігла на відкритий простір, скоротила дистанцію до головного автоматона і впритул випустила залишок обойми в оголений після вибуху дрібний суглоб його центральної вежі.

Гігантська машина здригнулася. Вона видала довгий, тужливий металевий вереск, її зелений прожектор згас, перетворившись на смолоскип із чорного диму та іскор, і панцирний корпус із глухим гуркотом завалився набік, зарившись у червоний пил.

Улоговина знову занурилася в тишу. Лише тріщав розпечений метал знищених машин і важко дихали бійці групи розвідки.

— Усі цілі? — запитала Аліса, міняючи магазин у карабіні.

— Усі, — відповіла Єва, витираючи сажу з лоба. Її руки трохи тремтіли, але на обличчі застигла горда, переможна посмішка. — Ми пройшли їхню лінію зачистки.

Вони піднялися на протилежний гребінь улоговини.

Перед ними відкривався вид, від якого у всіх перехопило подих.