Розділ 16: Горизонт надії та заліза

Слова, що пролунали з невеликого динаміка приймача, змінили все. Вони не просто розірвали сухий тріскіт атмосферних завад — вони пробили прогалину в тій невидимій стіні зневіри, яка все ще стискала груди кожного з прокинутих. Досі вони вважали себе єдиними живими привидами на кладовищі цивілізації. Але тепер за отруйними каньйонами та випаленими шлаковими рівнинами промальовувався інший світ — світ тих, хто ніколи не знав скляних капсул, фальшивого дощу та записаних на матрицю спогадів.

Табір під залізобетонним навісом вантажного термінала миттєво змінився. Новина про голос із форпосту «Залома» поширилася швидше за степовий вітер. Натовп, що раніше хаотично тинявся між бочками з палаючим паливом, вибухнув гомоном.

— Вони втримали гори… — шепотів молодий чоловік із посвідченням техніка третього класу, дивлячись на північно-західний горизонт. — Це не вигадка Ланге. Вони справді вижили.

Проте за першою хвилею ейфорії неминуче прийшло тверезе усвідомлення. Шлях до гір пролягав через «Червону смугу» — п'ятдесят кілометрів випаленої землі, порізаної глибокими розколинами, заваленої радіаційним шлаком та кишачої здичавілими автоматичними модулями зачистки, які все ще патрулювали старі логістичні шляхи корпорації.

Аліса зібрала ініціативну групу в колишньому кабінеті диспетчера станції. На металевому столі, освітленому єдиною голографічною лампою від автономного генератора, була розкладена векторна карта регіону, відновлена з пам’яті тактичних блоків.

— Спрямувати увесь табір на північ ми не додамо сили, — мовив Маркус, опираючись кулаками на стіл.Його гранітне обличчя в світлі лампи здавалося ще суворішим. — У нас понад двісті людей, які тільки відновлюють м'язову координацію після десятиліть анабіозу. Вони не витримають триденного маршу через випалене плато без належного захисту. У нас немає достатньої кількості фільтрів та мобільних джерел води.

— Маркус правий, — підтримала його Єва, звіряючи показники на електронному планшеті. — Якщо ми кинемо табір і рушимо всі разом, будь-який шторм із попелу або напад павуків-утилізаторів перетворить колонну на мішень. Табір у Секторі 7 — це наш єдиний надійний тил. Тут є вода з артезіанської свердловини і закритий периметр.

— Значить, ми ділимося, — мовила Аліса, глянувши на присутніх. — Основна частина прокинутих залишається тут. Маркусе, ти очолиш оборону Сектора 7. Ви продовжуватимете укріплювати шлюзи Нульового ярусу та налагоджувати побут. А я, Єва та група розвідки вирушимо на північний захід. Ми встановимо прямий контакт із форпостом «Залома», розвідаємо безпечний маршрут і повернемося з транспортними платформами або колоною супроводу.

— Це занадто ризиковано, Алісо, — зауважив один із колишніх інженерів комплексу. — Твій автономний нейронний блок працює без сбоїв, але твоє тіло все ще потребує відпочинку. Ти не спала з моменту розрядки передавача.

Аліса піднесла руку, зупиняючи заперечення:

— Я не відчуваю втоми, бо моє тіло нарешті належить мені, а не програмі. Ми вирушаємо на світанку, поки сонячна радіація не підняла нову хвилю іонізованого пилу.

На підготовку експедиції пішла вся ніч.

Табір працював мов єдиний механізм. Люди витягали зі складів останні запаси автономних елементів живлення, перевіряли герметичність костюмів, розливали відфільтровану воду по металевих флягах та перебирали стрілецьку зброю. Усі зрозуміли: ця перша група — їхній міст у майбутнє.

Під сутінки до Аліси підійшов Маркус. Він простягнув їй важкий, потертий штурмовий карабін із додатковим коліматорним прицілом, який він особисто перебрав та відкалібрував.

— Тримай, — сказав він своїм низьким голосом. — Це з арсеналу першої серії Носіїв. Надійний як залізо. Не підведе навіть у попелястій бурі.

— Дякую, Маркусе, — Аліса прийняла зброю, відчуваючи її приємну, важку збалансованість. — Бережи людей. Якщо Нульовий ярус подасть хоч найменші ознаки активності — підривайте кабельні колектори негайно. Не дайте їм жодного шансу знову затягнути вас у сни.

— Вони пройдуть через цей бетон тільки тоді, коли ми всі ляжемо поруч із Ланге, — карбуючи кожне слово, відповів Маркус.

Перед самим виходом Єва підійшла до Аліси, перевіряючи застібки на своєму тактичному комбінезоні. Вона змінила цивільний плащ на легкий бронежилет, а в її очима читалася спокійна рішучість.

— Готова? — запитала Аліса.

— Я чекала цього дня з моменту, коли вперше зрозуміла, що дощ за вікном моєї вітальні не залишає крапель на моїх пальцях, — відповіла Єва з тихою посмішкою. — Ходімо. Подивимося, які вони — ці справжні гори.

Група розвідки у складі п’яти осіб вийшла за периметр Сектора 7 якраз у той момент, коли над обрієм знову прорізалася тонка золота смуга світанку.

Попереду простягалася «Червона смуга» — запечена до стану чорного скла поверхня, вкрита іржавими ребрами старого світу. Але цього разу вони йшли не як утікачі чи піддослідні ляльки корпорації. Вони йшли як господарі власної долі, і кожен їхній крок по сухому камінню віддавався чітким, впевненим луном нового світанку.

Який саме аспект розвідки та подорожі «Червоною смугою» ви б хотіли розкрити у наступному розділі: перешкоди та сутички з автопавуками-утилізаторами чи першу зустріч із дозором з форпосту «Залома»?