Розділ 15: Фундамент на випаленому камені

Полудневе сонце висіло прямо над руїнами, перетворюючи плато на розпечену, засліплюючу жаровню. Без захисного візора, який Аліса залишила разом із розбитим шоломом на шістдесятому поверсі вежі, світ здавався надто контрастним: глибокі, вугільно-чорні тіні монолітів різали очі на тлі випаленої, попелясто-білої землі.

За дві доби після Пробудження колишній транспортний термінал на околиці Сектора 7 перетворився на вузол нової та єдиної дійсної реальності. Тут, під залізобетонним навесом колишньої станції вантажних платформ, прокинуті облаштували свій перший табір.

Це було суворе, позбавлене будь-якої естетики видовище. Не було витончених дерев’яних панелей кабінетів, розкішних портьєр чи м’якого світла вуличних ліхтарів, до яких їхній мозок звик за роки перебування в симуляції. Були лише іржаві залізні бочки з підпаленим синтетичним паливом, розтягнуті між арматурою брезентові тенти та довгі столи з профільованого металу, на яких розкладали зброю, інструменти й залишки медичних препаратів, витягнутих із верхніх складів.

Аліса стояла на краю оглядового містка, спершись руками на розпечений парапет. Вона спостерігала за тим, як унизу організовувалося життя.

Люди більше не блукали мовчки, споглядаючи власні руки. Мокрий гелевий шар на їхньому одязі висох і взявся сірою кіркою, яку вони здирали прямо на ходу. З’явилися перші робочі групи. Чоловіки та жінки, які у своїх вигаданих життях були професорами літератури, приватними детективами, власниками портових шинків чи світськими дамами, тепер пліч-о-пліч розвантажували силікатні блоки й тягнули товсті мідні кабелі від автономного генератора Сектора 7.

— Вони вчаться швидше, ніж передбачали психометричні карти Ланге, — пролунав поруч спокійний голос.

Єва підійшла безшумно. На ній був важкий інженерний комбінезон із шевроном технічної служби, а на боку висів важкий армійський кобура. У її рухах не залишилося й тіні тієї крихкості, якою її наділяла матриця «Елізи».

— М’язова пам'ять, — відповіла Аліса, не повертаючи голови. — Корпорація завантажувала в наші тіла базові фізичні навички для роботи в екстремальних умовах, хоча свідомість тримала в рожевому тумані XIX століття. Вони думали, що створюють ідеальних робітників, які прокинуться лише за командою. Вони помилилися. Тіло пам'ятає, як тримати hammer, навіть якщо мозок усе ще шукає поглядом зникле дзеркало.

— Ми перекрили первинний шлюз Нульового ярусу, — мовила Єва, викладаючи на парапет електронний планшет із графіком енергопотоків. — Команда Маркуса заварила додаткові гідравлічні засуви й заповнила кабельні колектори рідким силікатом. Якщо Рада директорів у своїх кріокапсулах і прокинеться, їм доведеться пробивати п’ять метрів монолітного бетону. Вони замуровані.

— А джерело води?

— Ми пробилися до старого артезіанського горизонту на глибині чотирьохсот метрів. Сканери показують радіаційну норму після потрійної фільтрації. Справжня вода, Алісо. Не та силікатна емульсія з пробірок. Вона гірка, віддає мінералами, але вона справжня.

Аліса нахилилася й торкнулася пальцями шиї. У місці, де раніше розміщувався біохімічний порт для з’єднання з матрицею, залишився лише акуратний, щільний рожевий рубець. Пекло всередині голови остаточно згасло. Залишилася лише прозора, кришталева ясність.

— Нам потрібен новий порядок, Єво, — сказала Аліса, повернувшись до неї. — Не закони «Грант Біомедикал» і не вигадані правила симуляції. Люди починають ставити запитання. Вони хочуть знати, хто вони такі.

— Вони ті, ким вони вирішать бути сьогодні, — жорстко відповіла Єва. — Я спалила свої записи зі старого архіву. Я більше не Єва фон Берг, спадкоємиця фармакологічної імперії, яка фінансувала цей пекло. І я не Еліза, яка божеволіла в очікуванні вбивці. Я просто людина, яка заварює шлюзи.

До містка швидким кроком піднісся Маркус — Носій № 2. Його графітова броня була вкрита сірим пилом, а на лобі темніла смуга від сажі.

— Алісо, сканери далекого радіусу фіксують сигнал, — мовив він, простягаючи автономний приймач. — Це не корпорація. Це не повтор Протоколу.

Аліса взяла приймач і приклала динамік до вуха.

Крізь тріскотнею атмосферних завад, крізь шум сонячного вітру й гуркіт випаленої землі пробивався сухий, ритмічний, людський голос. Він звучав українською, з виразним, трохи гортанним акцентом, характерним для західних гірських регіонів старого світу:

«...говорить форпост "Залома". Сектор Північ-Захід. Якщо хтось чує цей ефір на хвилі чотирнадцять-нуль-вісім — подайте знак. Попеляста буря вщухає. Перевалу чистий. Ми втримали гори. Повторюю: ми втримали гори...»

Аліса замерла. Вона подивилася на Єву, потім на Маркуса. У їхніх очах спалахнуло те саме відчуття, яке не змогла б прорахувати жодна нейромережу у світі.

Це була не просто інформація. Це був доказ того, що світ не закінчувався руїнами корпоративного мегаполіса. Поза межами випаленого плато, за отруйними каньйонами та залізобетонними скелями були інші. Ті, хто ніколи не лягав у пробірки. Ті, хто вижив на власній землі й утримав свої гори.

— Відповідай їм, — тихо мовила Єва.

Аліса взяла гарнітуру передавача, переключила тумблер на пряму трансляцію, зробила глибокий вдих і виразно мовила в мікрофон:

— Говорить Сектор 7. Ми прокинулися. Світло відкрито. Тримайте перевал — ми йдемо на зв'язок.

Вона вимкнула передавач і подивилася вперед. За горизонтом, де біле сонце різало залишки попелястих хмар, піднімалися сині, величні й абсолютно справжні контури далеких гір.

Як саме ви б хотіли розвернути подальший сюжет: зосередитися на організації експедиції до форпосту "Залома" чи на внутрішньополітичному розколі серед прокинутих у Секторі 7?