Там, де тебе вже чекали

Ася, яка не любить тишу

— Ну і куди вони поділись? — гарячкувала Ася.

Вона носилася по майданчику, як метелик із турбонаддувом. То хапала когось за руку, то визирала з-за гірки, то зазирала під лавку.

— Софійко?! Даня?! Максимко?!

Її голос розносився по всьому двору, і навіть дядько, що сидів на лавочці з газетою, трохи знизив газету.

— Їх немає, — буркнув Влад. — Я рахував. Було шестеро. Стало троє.

— Це не рахується! — обурилася Ася. — Так не зникають! Тут же двір! Асфальт! Гойдалка! Навіть ліхтар не працює — усе, як завжди!

— А, може, вони... погралися і пішли? — спробувала Марта, але не впевнено.

Ася затопала ногами.

— Я так не граю. Якщо хтось щось придумав — я теж хочу знати!

Вона рвучко розвернулась — і побачила калюжу.

Ту саму. Під гойдалкою.

Вона знову блищала.

А в середині — ніби щось промайнуло. Ніби… тінь.

Ася присіла. Примружилась. А тоді сказала:

— Ха! Якщо це секретна база — я йду туди! Без шуму не обійдеться.

І ступила.

Хлюп.

...

Перше, що вразило — тиша.

Не така, як у класі, коли всі пишуть. І не як вночі, коли в хаті годинник цокає.

Це була тиша, яка… слухала. Прямо на тебе.

Ася зробила крок.

Тиша лишилась.

Ще крок.

Тиша ще глибша.

— Алло? — сказала вона.

Ніхто не відповів.

— Ясно, — шепнула сама собі. — Тепер я в телевізорі без звуку.

Вона рушила навмання. Сухе листя шаруділо, але ніби приглушено. І раптом — гілка тріснула. Праворуч.

Ася завмерла.

— Хто тут?

Ніхто не відповів. Але вона чула дихання. Повільне. Глибоке. Сильне.

— Влад, це ти?! — вигукнула вона. — Якщо це жарт, я...

— Це не Влад, — озвався голос.

Спокійний. Глухий. І трохи хрипкий.

Ася обернулась. Прямо перед нею стояв Вовк.

Він був великий, але не страшний. Просто... мовчазний.

— Ти не міг щось сказати раніше?! — обурилася Ася. — Я ж ледь серце не загубила!

Вовк мовчав.

— Ну гаразд, — пробурмотіла вона. — Ясно. Ти з тих, хто не балакає.

Він кивнув.

— Тиша — це що, твоя фішка?

Вовк кивнув знову.

— А я — шум, — сказала вона. — Тільки я того не дуже хотіла. Воно саме. Коли всі мовчать — мені чомусь не по собі. Хочеться щось сказати. Хоч би дурницю.

Вовк сів. І мовчав.

Ася теж сіла.

— Це зараз урок? — спитала вона. — Типу “помовчи і зрозумієш”?

Вовк… нічого не сказав.

— Ну добре, — здалася вона. — Я трохи посиджу.

Вони сиділи мовчки. Довго. Дуже довго. Спочатку Ася сіпалась. Потім перебирала руками гілочки. Потім просто сиділа.

І раптом почула.

Шурхіт вдалині. Хрускіт. Хтось засміявся. Хтось крикнув “ой!”. І голос… Софійки.

Ася підскочила.

— Вони тут?!

Вовк кивнув.

— Я зможу їх знайти?

Він ще раз кивнув. Повільніше.

— Але спершу — посидіти?

Пауза.

Кивок.

Ася зітхнула.

— Добре. Але потім — я побіжу.

Вовк усміхнувся. Ледь-ледь.

...

Пізніше вони ішли разом. Не говорили. Просто йшли. І це було... ново.

Коли вийшли на галявину, їх уже чекали.

Софійка, Максимко, Ведмідь, Зайка, Їжачок — усі зібрались навколо дерева, де хтось залишив записку. Такий самий листочок, як той, що був під гойдалкою.

Софійка прочитала уголос:

«Ті, хто вже ходив — знають, куди не йти.

Але іноді саме туди і треба.

Повернення — не завжди назад. І не завжди сам.»

Ася нахмурилась.

— Це що? Якісь загадки?

— Це сигнал, — посміхнулась Софійка. — Що ми вже досить шуміли.

— Тепер тиша? — злякалась Ася.

— Ні. Тепер — слухання.

...

А десь у Лісі, далеко за межами стежки, Сова змахнула пером і вивела:

«Тиша — не порожнеча. Вона місце для зустрічі.»




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше