— Ну і куди вони поділись? — гарячкувала Ася.
Вона носилася по майданчику, як метелик із турбонаддувом. То хапала когось за руку, то визирала з-за гірки, то зазирала під лавку.
— Софійко?! Даня?! Максимко?!
Її голос розносився по всьому двору, і навіть дядько, що сидів на лавочці з газетою, трохи знизив газету.
— Їх немає, — буркнув Влад. — Я рахував. Було шестеро. Стало троє.
— Це не рахується! — обурилася Ася. — Так не зникають! Тут же двір! Асфальт! Гойдалка! Навіть ліхтар не працює — усе, як завжди!
— А, може, вони... погралися і пішли? — спробувала Марта, але не впевнено.
Ася затопала ногами.
— Я так не граю. Якщо хтось щось придумав — я теж хочу знати!
Вона рвучко розвернулась — і побачила калюжу.
Ту саму. Під гойдалкою.
Вона знову блищала.
А в середині — ніби щось промайнуло. Ніби… тінь.
Ася присіла. Примружилась. А тоді сказала:
— Ха! Якщо це секретна база — я йду туди! Без шуму не обійдеться.
І ступила.
Хлюп.
...
Перше, що вразило — тиша.
Не така, як у класі, коли всі пишуть. І не як вночі, коли в хаті годинник цокає.
Це була тиша, яка… слухала. Прямо на тебе.
Ася зробила крок.
Тиша лишилась.
Ще крок.
Тиша ще глибша.
— Алло? — сказала вона.
Ніхто не відповів.
— Ясно, — шепнула сама собі. — Тепер я в телевізорі без звуку.
Вона рушила навмання. Сухе листя шаруділо, але ніби приглушено. І раптом — гілка тріснула. Праворуч.
Ася завмерла.
— Хто тут?
Ніхто не відповів. Але вона чула дихання. Повільне. Глибоке. Сильне.
— Влад, це ти?! — вигукнула вона. — Якщо це жарт, я...
— Це не Влад, — озвався голос.
Спокійний. Глухий. І трохи хрипкий.
Ася обернулась. Прямо перед нею стояв Вовк.
Він був великий, але не страшний. Просто... мовчазний.
— Ти не міг щось сказати раніше?! — обурилася Ася. — Я ж ледь серце не загубила!
Вовк мовчав.
— Ну гаразд, — пробурмотіла вона. — Ясно. Ти з тих, хто не балакає.
Він кивнув.
— Тиша — це що, твоя фішка?
Вовк кивнув знову.
— А я — шум, — сказала вона. — Тільки я того не дуже хотіла. Воно саме. Коли всі мовчать — мені чомусь не по собі. Хочеться щось сказати. Хоч би дурницю.
Вовк сів. І мовчав.
Ася теж сіла.
— Це зараз урок? — спитала вона. — Типу “помовчи і зрозумієш”?
Вовк… нічого не сказав.
— Ну добре, — здалася вона. — Я трохи посиджу.
Вони сиділи мовчки. Довго. Дуже довго. Спочатку Ася сіпалась. Потім перебирала руками гілочки. Потім просто сиділа.
І раптом почула.
Шурхіт вдалині. Хрускіт. Хтось засміявся. Хтось крикнув “ой!”. І голос… Софійки.
Ася підскочила.
— Вони тут?!
Вовк кивнув.
— Я зможу їх знайти?
Він ще раз кивнув. Повільніше.
— Але спершу — посидіти?
Пауза.
Кивок.
Ася зітхнула.
— Добре. Але потім — я побіжу.
Вовк усміхнувся. Ледь-ледь.
...
Пізніше вони ішли разом. Не говорили. Просто йшли. І це було... ново.
Коли вийшли на галявину, їх уже чекали.
Софійка, Максимко, Ведмідь, Зайка, Їжачок — усі зібрались навколо дерева, де хтось залишив записку. Такий самий листочок, як той, що був під гойдалкою.
Софійка прочитала уголос:
«Ті, хто вже ходив — знають, куди не йти.
Але іноді саме туди і треба.
Повернення — не завжди назад. І не завжди сам.»
Ася нахмурилась.
— Це що? Якісь загадки?
— Це сигнал, — посміхнулась Софійка. — Що ми вже досить шуміли.
— Тепер тиша? — злякалась Ася.
— Ні. Тепер — слухання.
...
А десь у Лісі, далеко за межами стежки, Сова змахнула пером і вивела:
«Тиша — не порожнеча. Вона місце для зустрічі.»