— Пора, — прошепотіла Софійка.
І в ту саму мить за її спиною хруснула гілка. Але не від вітру.
Від кроку.
Це був Максимко.
Маленький, у великій шапці з помпоном, трохи збоку, трохи позаду, трохи… ніби випадково. Але саме вчасно.
Він стояв біля тієї самої калюжі, де під гойдалкою блищав листочок.
Максимко нахилився. Подивився у воду.
І зробив крок.
Хлюп.
...
Мох був м’який. Повітря — тепле. І одразу трохи затихло все всередині.
Максимко оглянувся — нікого. Навіть калюжі нема. Тільки він і якийсь дивний ґудзик біля кореня. У вигляді пончика.
— Не чіпай, — озвався хтось. — То — на замовлення.
З-за куща вийшов Їжачок. У фартусі, з наперстком на носі, і суворим виглядом того, хто щойно втратив шпильку, але не терпіння.
— Ти звідки взявся?
— З калюжі, — чесно сказав Максимко.
— А, класика. Діти, калюжі, крок — хлюп. — резюмував Їжачок і буркнув сам до себе. — Знову почалося…
— Що саме?
— А от цього я й хотів би знати, — пробурчав. — Сідай. Перевіримо.
Він підсунув Максимкові пеньок. Пеньок був кривенький, але зручний.
— У тебе щось загубилось? — спитав Їжачок, витягуючи коробку з ґудзиками.
— Начебто ні.
— Точно? Нічого не тисне, не шарудить, не нудить?
— Ну… іноді мене не слухають.
— О, це серйозно. Це навіть не ґудзик. Це — цілий шов.
Їжачок подав Максимкові голку. Та одразу впала.
— Нічого. У мене шість. Я ж Їжак.
Поки Максимко вовтузився з ниткою, покусав собі пальця, заплутав її навколо носа і посміхнувся — з-за дерев вийшла Софійка.
— О! — сказав Максимко. — Ти теж через…
— Калюжу? Так. Вже вдруге. — з посмішкою відповіла та.
— А мене… просто потягло.
— Ліс сам знає, кого кликати, — озвався Їжачок. — А як уже прийшов — приший щось.
— Що?
— Себе до себе, — сказав і махнув лапкою. — Але без філософії! Я серйозно. Просто пришивай.
Потім з’явився Ведмідь — із чайником.
— Так і знав, — буркнув він. — Тільки тиша — і знову хтось приліз.
— Я не ліз, — сказав Максимко. — Я просто... прийшов.
— Калюжа?
— Ага.
— Класика, — погодився Ведмідь.
За ним підтюпцем прибігла Зайка. І одразу — обійняла Софійку.
— Ти знову! А я думала, ми тебе вигадали…
— Я сама так думала, — посміхнулась Софійка.
Потім з’явилась Білка — зі шматком кори в лапах.
— Дивіться! Вона знову пахне корицею.
— О ні, — пробурмотав Ведмідь. — Це вона…
— Хто — вона? — насторожено спитала Зайка.
Софійка з Максимком перезирнулися. Вперше — ніби трохи неспокійно.
— Якщо вже кориця, — сказала Сова, яка сіла на гілку просто над ними, — то, схоже, вікна відкрито.
— Які ще вікна? — спитав Максимко.
Сова подивилась на нього довго-довго.
— Калюжі для нас — просто вода. А для неї — як дзвіночок: "Час починати."
— Вона — це хто? — спитала Софійка.
Сова не відповіла. Але всі звірі почали уникати її погляду.
Тільки Їжачок прошепотів собі під ніс:
— Почалося. Вона знову розворушила багно.
Потім усі пили чай. Білка щось крутнула в повітрі, і кружечок кориці впав Максимкові прямо в чашку.
— Це вона? — спитав він пошепки.
— Поки — тільки запах, — сказав Ведмідь.
— Але вона вже тут, — додала Сова.
І на березовій стрічці, що лежала поруч, пір’їнкою з’явились слова:
«Хтось прийшов. І хтось ще прийде.»