Там, де тебе вже чекали

Калюжа і Максимко, який просто наступив

— Пора, — прошепотіла Софійка.

І в ту саму мить за її спиною хруснула гілка. Але не від вітру.

Від кроку.

Це був Максимко.

Маленький, у великій шапці з помпоном, трохи збоку, трохи позаду, трохи… ніби випадково. Але саме вчасно.

Він стояв біля тієї самої калюжі, де під гойдалкою блищав листочок.

Максимко нахилився. Подивився у воду.

І зробив крок.

Хлюп.

...

Мох був м’який. Повітря — тепле. І одразу трохи затихло все всередині.

Максимко оглянувся — нікого. Навіть калюжі нема. Тільки він і якийсь дивний ґудзик біля кореня. У вигляді пончика.

— Не чіпай, — озвався хтось. — То — на замовлення.

З-за куща вийшов Їжачок. У фартусі, з наперстком на носі, і суворим виглядом того, хто щойно втратив шпильку, але не терпіння.

— Ти звідки взявся?

— З калюжі, — чесно сказав Максимко.

— А, класика. Діти, калюжі, крок — хлюп. — резюмував Їжачок і буркнув сам до себе. — Знову почалося…

— Що саме?

— А от цього я й хотів би знати, — пробурчав. — Сідай. Перевіримо.

Він підсунув Максимкові пеньок. Пеньок був кривенький, але зручний.

— У тебе щось загубилось? — спитав Їжачок, витягуючи коробку з ґудзиками.

— Начебто ні.

— Точно? Нічого не тисне, не шарудить, не нудить?

— Ну… іноді мене не слухають.

— О, це серйозно. Це навіть не ґудзик. Це — цілий шов.

Їжачок подав Максимкові голку. Та одразу впала.

— Нічого. У мене шість. Я ж Їжак.

Поки Максимко вовтузився з ниткою, покусав собі пальця, заплутав її навколо носа і посміхнувся — з-за дерев вийшла Софійка.

— О! — сказав Максимко. — Ти теж через…

— Калюжу? Так. Вже вдруге. — з посмішкою відповіла та.

— А мене… просто потягло.

— Ліс сам знає, кого кликати, — озвався Їжачок. — А як уже прийшов — приший щось.

— Що?

— Себе до себе, — сказав і махнув лапкою. — Але без філософії! Я серйозно. Просто пришивай.

Потім з’явився Ведмідь — із чайником.

— Так і знав, — буркнув він. — Тільки тиша — і знову хтось приліз.

— Я не ліз, — сказав Максимко. — Я просто... прийшов.

— Калюжа?

— Ага.

— Класика, — погодився Ведмідь.

За ним підтюпцем прибігла Зайка. І одразу — обійняла Софійку.

— Ти знову! А я думала, ми тебе вигадали…

— Я сама так думала, — посміхнулась Софійка.

Потім з’явилась Білка — зі шматком кори в лапах.

— Дивіться! Вона знову пахне корицею.

— О ні, — пробурмотав Ведмідь. — Це вона…

— Хто — вона? — насторожено спитала Зайка.

Софійка з Максимком перезирнулися. Вперше — ніби трохи неспокійно.

— Якщо вже кориця, — сказала Сова, яка сіла на гілку просто над ними, — то, схоже, вікна відкрито.

— Які ще вікна? — спитав Максимко.

Сова подивилась на нього довго-довго.

— Калюжі для нас — просто вода. А для неї — як дзвіночок: "Час починати."

— Вона — це хто? — спитала Софійка.

Сова не відповіла. Але всі звірі почали уникати її погляду.

Тільки Їжачок прошепотів собі під ніс:

— Почалося. Вона знову розворушила багно.

Потім усі пили чай. Білка щось крутнула в повітрі, і кружечок кориці впав Максимкові прямо в чашку.

— Це вона? — спитав він пошепки.

— Поки — тільки запах, — сказав Ведмідь.

— Але вона вже тут, — додала Сова.

І на березовій стрічці, що лежала поруч, пір’їнкою з’явились слова:

«Хтось прийшов. І хтось ще прийде.»




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше