Гойдалка, яка вже не така

У дворі було сонячно.

Але сонце не світило, а трохи мружилось — так буває, коли день хоче здатися звичайним, але щось його все одно лоскоче зсередини.

Софійка сиділа на лавочці й жувала яблуко. Не тому, що хотіла. Просто так — щоб не виглядати замисленою.

На майданчику кричали діти. Хтось штовхав гойдалку. Хтось малював на асфальті. Хтось сперечався, чия черга кататись на машинці, яка вже давно втратила переднє колесо, але вважалася найголовнішою в дворі.

— Софій! — гукнула Ася, її подруга зі школи. — Ти будеш грати?

— У що? — м’яко перепитала вона.

— У «Вовка»! Тільки без біганини! Бо вчора Влад знову влупив у штангу — тепер гойдалка крива.

— Ні, — відповіла та. — Я вже трохи награлась у вовків.

— А, ну ок, — Ася махнула рукою й побігла далі. Її рюкзак висів тільки на одному плечі й хапав повітря, як метелик.

Після повернення все ніби було на місці.

Мама — з пледом і чайником. Тато — з усмішкою і жартиком.

Школа, друзі, двір, гойдалка...

Але щось у цій картинці змінилось.

Як пазл, що зібрався — але деталька трохи від іншого набору.

Гойдалка рипіла трохи інакше.

А тиша була така… ніби жива. Тобто… її трохи чутно.

Софійка більше не кричала, як колись. Вона просто сиділа.

Ніби щось чекала. Або когось.

І щоранку — заглядала в калюжі.

Не всі, звісно. Але деякі — ті самі.

Бо іноді в них щось залишалось. Ледь помітне.

Як слід. Або як згадка.

І сьогодні один був.

Маленький. Але блискучий.

Наче хтось прийшов… тихенько. І не зовсім пішов. Наче хтось… із медом.

— Якийсь божевільний день, — пробурмотіла вона.

— А ти чого шепочешся? — спитав Даня, хлопчик із паралельного класу. — Ти знову уявляєш?

— Можливо.

— Моя мама каже, що якщо дуже уявляти — можна все вигадати.

— А мій Ведмідь каже, що іноді уява — це спосіб згадати правду, — відповіла Софійка. А потім засміялась: — Але ти ж не знаєш мого Ведмедя.

— А ти не знаєш мого дідуся. Він знає, де в городі живе фея. Але тільки одна.

— Хмм, — і між ними раптом стало трохи цікавіше.

...

Тріс!

З гойдалки обірвався старий ланцюг. Не повністю — тільки з одного боку. Але гойдалка повисла навскіс.

— А я ж казала! — закричала Ася. — Вона вже крива була!

— Не чіпайте! — раптом вигукнув маленький Максимко у яскравій шапці, якого привела няня з дитсадка. — Це гойдалка чарівна!

— Ще скажи, що там живе сова! — гиготнув Влад.

— А може й живе! — ображено пробурмотів хлопчик і сховався за дерево.

А Марта, старша дівчинка з 3-го класу, тільки зітхнула, зняла з голови свій капелюшок і мовчки пішла до лавки під кущем. Сіла. І витягла… записничок.

— Вона серйозно? — прошепотів Даня.

— Дуже, — кивнула Софійка. — І я її розумію.

Вона підвелася й повільно підійшла до гойдалки. На вигнутій планці сиділа бджола. А під нею — листочок.

Справжній. Але з написом.

«Ті, хто вже ходив — знають, куди не йти. Але іноді саме туди і треба.

Повернення — не завжди назад. І не завжди сам.»

Даня вже кілька разів ніби хотів щось сказати — але щоразу мовчав, поки інші перебивали одне одного.

— Що там? — нарешті спитав він.

— Листочок. — відповіла Софійка.

— А що написано?

Максимко в цей час дивився не на листочок, а в калюжу поруч.

Наче щось там відбивалось, чого інші не бачили.

Марта щось нашвидку занотовувала в блокнотик. Її олівець ледь не просвистував від швидкості.

Софійка мовчала.

Глянула на гойдалку. На дітей. На небо. На себе.

І прошепотіла:

— Пора.

І в ту саму мить за її спиною хруснула гілка. Але не від вітру.

Від кроку.