Перший справжній навчальний день Діани почався не з урочистостей, а з тихого, майже невловимого хвилювання, яке прокинулося разом із нею ще до світанку.
Гуртожиток уже прокидався й оживав на очах: десь різко грюкнули двері, у коридорі хтось заливисто сміявся, а хтось сердито сперечався через чергу до умивальника. Чужі голоси, кроки й гуркіт зливалися в єдиний ранковий гомін — трохи хаотичний, трохи тривожний, ще не зовсім звичний, але без нього цей ранок здавався б дивно порожнім.
Діана стояла біля маленького дзеркала, поправляючи волосся. Вона довго вдивлялася у своє відображення — ніби намагалася впізнати себе нову. Студентка. Це слово звучало незвично, майже чужо.
На вулиці її зустріла прохолода. Мимоволі зіщулившись від ще незвичної осінньої свіжості, вона поспішила до інституту.
Старі корпуси височіли над подвір’ям стримано й мовчазно — масивні, світлі, з високими вікнами, за якими, здавалося, причаїлися десятки років чужих історій, надій і розчарувань. Діана на мить сповільнила крок, вдивляючись у них, і відчула дивне хвилювання: тепер одна з цих історій мала стати її власною.
В актовому залі вже зібралося багато студентів. Гомін стояв рівний, наче приглушене море. Діана озирнулася, вдивляючись у незнайомі обличчя, але ні Діми, ні Віті не побачила. Хоча точно знала — вони вступили. Вона бачила їхні прізвища на стенді й пам’ятала той момент, коли серце підскочило від радості.
На сцену піднісся ректор — поважний, сивий чоловік із спокійним, уважним поглядом. Він трохи витримав паузу, ніби даючи залу остаточно втихомиритися, і лише тоді заговорив:
— Дорогі студенти… Сьогодні ви робите перший крок у професію, яка не передбачає байдужості. Тут замало просто знань — потрібно вміти відчувати. Пам’ятайте: перед вами завжди буде не хвороба, а людина.
Його голос лунав без пафосу, але в кожному слові відчувалася вага.
— Вам буде важко, — продовжив він. — Будуть ночі без сну, сумніви, страх зробити помилку. Але якщо ви обрали цей шлях — ідіть до кінця. Бо медицина — це не просто професія. Це відповідальність, яку не знімають навіть після закінчення робочого дня.
У залі запанувала тиша. Хтось перестав шурхотіти, хтось випрямився, ніби ці слова зверталися особисто до нього.
Діана слухала впіввуха. Слова доходили до неї уривками, ніби крізь воду. Усі її думки вперто поверталися до одного — до Діми. Як вони зустрінуться? Як він подивиться на неї? Чи зрадіє?
Вона знову й знову згадувала той поцілунок на випускному — короткий, трохи несміливий, але такий, що перевернув у ній усе. За літо він не зник — лише став яскравішим, ніби вона жила цим спогадом.
— Лисенко… — раптом пролунало зі сцени.
Вона здригнулася й підняла голову. Її прізвище. Її група. Її аудиторія. Слова сипалися одне за одним, але вона вже ловила тільки головне — вона тут. Вона серед них.
Коли оголошення закінчилися, потік студентів повільно рушив до виходу. Хтось штовхався, хтось уже знайомився, обмінювався іменами й усмішками. Діана йшла разом з усіма, намагаючись не загубитися в цьому новому, галасливому світі, аж раптом хтось легенько зачепив її за рукав.
— Вибач…
Цей голос вона впізнала б із тисячі. Знайомий до болю. У Діани перехопило подих, а ноги на мить стали ватяними. Серце шалено забилося в грудях — так сильно, що їй здалося, ніби його стукіт чують усі навколо. Вона різко обернулася — і зустрілася з його очима. Діма.
Він теж завмер. Лише на одну коротку мить — але її вистачило, щоб у Діани всередині все перевернулося. Усі літні мрії, очікування, той останній поцілунок — усе раптом ожило в одну секунду.
— Ти?.. Що ти тут робиш? — у його голосі звучало не лише здивування. Подив? Занепокоєння? І ще щось… незрозуміле.
Але точно не радість. Ці слова боляче відгукнулися в Діаниних думках.
Це були зовсім не ті слова, яких вона чекала. Вони вдарили несподівано й боляче, сильніше, ніж вона могла собі уявити. На мить Діані здалося, ніби все її літнє очікування, усі надії й мрії розсипалися від однієї-єдиної фрази.
— Я… тут навчаюся, — відповіла Діана, раптом відчувши, як губиться впевненість. Вона не була готова до такого.
Напруження розрядив Вітя, який вигулькнув із-за плеча Діми:
— Привіт! Оце так зустріч! — він щиро усміхався, очі світилися радістю. — Я як почув твоє прізвище, оце подумав: не може бути! Думав, однофамілець!
Він говорив швидко, жваво, нервово жестикулюючи, ніби боявся втратити цю мить. І тільки Діма мовчав.
До кінця дня Вітя не відходив від Діани — жартував, щось розповідав. Його легкість трохи заспокоювала. А Діма… Він напрочуд швидко став своїм серед усіх — упевненим, гучним, помітним. Легко знайомився, жартував, сміявся, без вагань займав своє місце в новій компанії, ніби завжди тут був.
І жодного разу більше не подивився на неї. Ніби не було випускного. Ніби не було того поцілунку. Ніби між ними взагалі нічого не сталося. А в Діани всередині щось тихо й боляче стискалося. Вона намагалася не думати про це, переконувала себе, що їй байдуже, але кожен його байдужий погляд лише сильніше тривожив думки. І чим більше вона намагалася не звертати на нього уваги, тим гостріше відчувала його присутність…
#2143 в Фентезі
#557 в Міське фентезі
#5633 в Любовні романи
#1361 в Любовне фентезі
Відредаговано: 01.11.2026