Глава 21 (1) від 02.06

Коли Вероніка вийшла з ванної кімнати, підв'язуючи шовковий халатик, Оленка вже підпирала двері і миттю протиснулася у душову кабіну зі словами: «Ти що тут, заснула?» Ну так, дехто поспішає на танці, щоб показати (вірніше, запропонувати) себе у всій красі.

Ну а Ніці поспішати нема чого. Вона б взагалі воліла повалятися на ліжку і раніше лягти спати. Спроби привести думки і почуття до ладу забирали стільки сил, що в пору брати довгоочікувану відпустку і сховатися від світу на пару тижнів, щоб ніхто не ліз у душу.

Але, на жаль, сьогодні не можна відриватися від колективу: на вечірніх шашликах чекають усіх. Гуркіт музики і веселі голоси віддалено було чути навіть сюди, обіцяючи веселий вечір. Але це не означає, що потрібно буде сидіти до останнього. Так, декілька тостів, один-два танці, і все, можна тихенько зникнути.

Поки Вероніка обирала, що б одягти, Оленка, освіжена і злегка розчервоніла, кулею влетіла до кімнати та зі швидкістю світла почала збиратися. Ну ось, а кажуть, що дівчата вічно копирсаються по дві години. Миттю накинувши на себе майку і спідничку, вона однією рукою робила зачіску, а іншою завдавала макіяж. Ух і пощастить її чоловікові! Жодних багатогодинних очікувань, поки найдорожча дружина бажає нанести марафет.

– Чого стоїш? Все найцікавіше пропустиш! – Вітрова нафарбувала друге око, мазнула губи помадою і, начепивши босоніжки, кинулася до дверей. – Якщо хочеш, можеш взяти мої в'єтнамки, а то мокасини із сукнею... – обернулася вона. – Сама розумієш... – і вислизнула на веранду.

Потім почувся голос Сашка-програміста, Оленчине обурення, гаряча суперечка, після чого голоси стали віддалятися. Х-хух, навіть полегшало.

Глянувши на себе у настінне дзеркало, Вероніка відмовилася від ідеї одягати сукню. Замість цього обрала маєчку і джинси, які з мокасинами виглядали дуже органічно, захопила курточку на випадок комарів та й взагалі вечірньої прохолоди і вийшла з кімнати. Зрештою, вона сюди не хлопців спокушати приїхала, так що можна зазвичай побути скромницею.

Паша стояв, підпираючи перила і склавши руки на грудях. Ясніше ясного, кого саме чекав.

– Нік, давай поговоримо, – він ступив до їх зі Славою номеру і відкрив двері. – Або, якщо хочеш, можна у тебе.

Йому легше поступитися, ніж сперечатися.

– Все нормально. Чому б не зазирнути у ваш холостяцький барліг?! – посміхнулася вона і увійшла до кімнати хлопців.

Ну що сказати? Чисто, акуратно, речі не розкидані, ніби чоловіки тільки-тільки заселилися, а не провели тут цілий день. Плюс один обом.

– Слухай, Ніка, ну чого ти так розійшлася? – почав благовірний, закриваючи двері. – Гаразд, поображалася день, поображалася два, ну тиждень, але, може, відтанеш уже?

Вероніка сторопіла від такої заяви.

– Це я-то чого? – вдавилася повітрям вона. – А казала вже: набридло! Я не живу своїм життям, повністю розчинившись у тобі. Так і бачу нас років так через двадцять-тридцять: ти весь такий представницький і важливий, із власним бізнесом, а поруч я, самотня, нікому не потрібна, нереалізована і завжди на похваті. Вистачить!

– Це через Славку? Він на тебе так вплинув? – насупився Паша.

– Та при чому тут він?! – розлютилася Ніка. – Що до його приїзду, що після... Ти ж по-справжньому ніколи мене не цінував. Я для тебе як безкоштовний мобільний додаток, який узяв на себе практично усі твої обов'язки. А ти добре влаштувався: я для тебе все роблю і вдома, і в офісі, а ти тільки вершки знімаєш.

– Якщо вже на те пішло, то не все, – роздратовано зауважив хлопець.

– О-о-о, ти зараз говориш про... ем, інтимне життя? – чомусь вимовити слово «секс» язик не повернувся.

– Якраз про нього! – він ступив до неї.

– От і чудово! – вона зробила два кроки від нього. – Для цієї важливої справи у тебе все місто у розпорядженні, а я... Знаєш, я дуже рада, що у нас з тобою так нічого і не трапилося. Тепер я буду набагато розумнішою і віддам себе лише тому, хто це оцінить. І в даний момент це вже точно не ти!

– Ніка, почекай! – Дронов знову наблизився. – Так, у тебе є причини бути розлюченою, я не був пай-хлопчиком і все розумію. Але що буде з нами?

– Що буде? Ну, ми можемо залишитися друзями, чому ні?! – Вероніка по дузі стала протискуватися до дверей. Все-таки даремно вона погодилася зайти в номер, потрібно було на вулиці розмовляти. – Завжди вважала подібний результат найвірнішим підсумком розставання, це набагато краще, ніж бути ворогами і робити один одному гидоти. Зрештою, після стількох років поруч це логічно і закономірно, і було б дивно вчинити по-іншому.

Хлопець перегородив шлях до відступу.

– Нік, невже тобі дійсно достатньо бути мені просто другом? Невже не хочеш більшого? – він злапав її за руку. – Ти довго цього чекала, а тепер так легко готова здатися?!

Ніка припинила спроби вирватися і заглянула колишньому судженому в очі.

– Паш, я зараз дуже хочу, щоб ти мене зрозумів. Ти частина мого минулого життя, і цю частину нікуди не витравити і від себе не відрізати. Нерозумно тікати і намагатися забути або робити вигляд, що нічого такого не відбувалося, це було б боягузтво. Потрібно просто прийняти, що так, був такий період у моєму житті, і відпустити минуле. І знаєш, я готова відпустити, – тепер вона стиснула його руку, як би переконуючи в серйозності своїх слів. – Ще недавно сумнівалася, переживала, боялася викинути стільки років нанівець, а зараз поговорила з тобою... і розумію, що не можу вчинити інакше. Паша, я відчуваю, що ти щось приховуєш і щось відбувається, у тому числі і між вами зі Славою. Ти не такий, як завжди, я це прекрасно бачу. Якщо ти не розповіси, я не зможу допомогти...