Глава 17 (2) від 29.05

– Так, хто там? – якомога спокійніше запитала Ніка.

– Це тато.

Х-хух, тато не мама, закидати звинуваченнями не почне, але гляне так, що жити не захочеться.

І правда глянув. Якийсь весь утрачений, розбитий. Один його вигляд докоряв куди більше, ніж сотня маминих слів.

– Я багато говорити не звик, ти знаєш, – він важко опустився на стілець. – Скажи, ти впевнена, що прийняла правильне рішення?

– Впевнена, тату, – Ніка сіла на ліжку. – Прости, якщо розчарувала.

– Скажу тобі як чоловік: яким би він не був і як би всі ці роки не поводився, Паша тебе любить.

– Що ж він жодного разу про це не сказав? – резонно запитала вона. – Навіть зараз.

– Мабуть, на то є причини, – знизав плечима він. – У чоловіків свої таргани в голові. Я твоїй матері зізнався вже після весілля.

– Як так? – зацікавилася Вероніка.

– А ось так, – на обличчі батька з'явилася тінь посмішки. – Між нами слова були зайвими. Спочатку запропонував зустрічатися, потім одружитися, а вже на ранок після церемонії сказав, як сильно її люблю. Вона, хоч і базікало, але нічого не вимагала, просто своїм жіночим серцем відчувала. Думаю, і ти відчуєш, коли прийде час.

– Татку, ти у мене такий розуміючий! – Ніка зіскочила з ліжка і поцілувала його у щоку. – Все буде добре. Я не збираюся бути самітницею і обов'язково вийду заміж, а ви понянчите онуків. Просто на це потрібен час, не можна все робити у такому поспіху.

– Так, час...

– Тату, все добре? – забідкалася вона. – Ти якось зовсім зблід.

– Усе нормально, – заспокоїв він і міцно потис її руки. – Що зі мною станеться?! Вік є вік, а так... Просто ми всі так довго цього чекали, і ти, до речі, у першу чергу. Мама засмутилася...

Вероніка сіла на підлогу біля ніг батька і поклала голову йому на коліна, як часто робила у дитинстві.

– Розумієш, я не відчувала, що це моє рішення, – спробувала пояснити вона. – Мене ніби силою намагалися видати заміж. Це як насильно запхати до рота улюблену цукерку. Так, вона улюблена, але тоді, коли я сама з насолодою її їм, а не коли мене практично змушують. Занадто швидко і спонтанно пройшло сватання. Цьому є причина?

– Так підвищення ж у Павла. Не схотів без тебе їхати, а час на підготування обмежений.

– Та знаю, знаю, але від цього не легше...

– Зауваж, випадкові панянки так і залишилися випадковими, а тебе з собою покликав, бо дорожить. Нагулявся, зрозумів, що для нього важливо, – батько лагідно гладив Ніку по голові. – Я, звичайно, цю його легковажність не схвалюю. У мене твоя мама була першою і єдиною, як і я у неї, так-то. Але мені Паша як чоловік обіцяв, що після весілля вірним буде.

– Мені теж. Але татку... Можете вважати мене дурною, однак після всього... я боюся йому вірити. Напевно, я не права, можливо, образила його своєю недовірою, але... та й він приховує щось, нутром чую.

Рука батька здригнулася:

– І що ж? Думаєш, це щось серйозне?

– Не знаю, – зітхнула Ніка. – Але раптом... а раптом у нього, скажімо, є дитина від однієї з колишніх пасій? А що?! Їх було стільки, що всіх і не згадаєш.

– Підозрюєш, що хоче уникнути відповідальності і сховатися за одруженням? – здається, батько насупився.

– Не знаю, тату, я вже нічого не знаю, – вона заплющила очі. – Але поспішати у цій справі точно не можна. А ще я повинна стати більш самостійною і самодостатньою.

З коридору почувся гуркіт вхідних дверей. Здається, Дроновы покинули їх гостинну квартиру.

– Ніка, а скажи татові... – він припинив погладжування. – Може, ти когось іншого зустріла? Тому і на серці не спокійно?

Вероніка різко підвела голову:

– Тат, ну кого зустріла, кого?

А серце чомусь закалатало швидше.

– От і я кажу, що щось відбувається! – на порозі виникла мама. – Ніка, тільки не кажи, що все через це страховисько. Відтоді, як він повернувся, твориться щось недобре. Це Славка тобі щось про Павлика наговорив? Він?

– Мам...

– Знала я, не до добра Ковалевський знову об'явився! – гарячкувала вона. – Що в школі вам життя не давав, що зараз.

– Та до чого тут він?! – вигукнула Ніка.

– Та до всього! Чує моє материнське серце, що не бачити вам з Павлусиком щастя, поки цей злидень поруч! Ех... – вона махнула рукою і вийшла з кімнати.

Найсмішніше те, що нещодавно Вероніка думала так само. А зараз... Зараз і сама не знала, що думати і що відчувати. Єдине, в чому була впевнена, так це в тому, що довіра до Павлика стала тріщати по швах ще до повернення Ковалевського, просто вона у той момент цього не розуміла.