По дорозі в Нікель

У невеликому містечку під назвою Е́кна жив коваль. Жив добре, багато. Його майстерні знали далеко за межами міста. А мечі, щити, списи, стріли та багато іншого, що виготовлялося в цих майстернях, використовували по всьому світу. І використовували постійно, бо у світі, де жив коваль, крім людей, жили ще ельфи з північних лісів та чаклуни. Люди та ельфи жили у мирі та спокої, на чужі землі не ходили, підтримуючи тим самим гармонію в обох царствах. Чаклунки ж, навпаки, часто перетинали кордони своїх земель і нападали на сусідні землі. Через свої неосяжні бажання їм не вистачало місця, і вони постійно порушували мирні договори трьох королівств, весь час перебуваючи джерелом військових сутичок і руйнувань. Тому майстерні коваля ніколи не стояли без діла. Замовлення на зброю сипалися градом, і вони текли потоком то одне, то інше королівство, приносячи славу і багатство тому, хто його творив.

Коваль мав одного сина, якого він навчав ковальській справі. Звали його Конода́р. Він легко і вправно справлявся з розпеченим металом. І вироби у нього виходили гарні та надзвичайно міцні. Батько нахвалював сина і частенько давав йому найскладніші роботи, від яких часом відмовлялися навіть досвідчені майстри. Своїм нестандартним підходом до виготовлення зброї Конодар також набув слави. Замовники за хороший товар добре приплачували, щоб наступного разу їм не відмовили тут. А якщо траплялося отримати зброю від сина коваля як подарунок, то це вважалося благословенням небес. Серед людей ходило повір'я, що той, хто володіє такою зброєю, завжди виходить переможцем із поєдинку і залишається неушкодженим у будь-якій війні.

Ось тільки займатися своєю справою син коваля не любив. Конодару здавалося, що кожен день він робить те саме. Встане, поїсть і кує мечі, списи, стріли з ранку до вечора. Піде додому поїсть та лягає спати. І так день у день. Монотонність та одноманітність приводили сина коваля у розпач. Те, що йому легко виходило кувати метал і робити з нього неймовірне, не давало Конодару задоволення. Він не бачив того, що помічали інші. Його тягло зовсім інше.

Одного теплого ранку Конодар, як завжди, прямував у таверну, яку містив батько його приятеля. Йому подобалося тут посидіти, помріяти в спокійній обстановці, ну і само собою, поснідати. Шлях був близьким та проходив через невеликий ринок біля мосту. Тому Конодар особливо ніколи не поспішав, розглядаючи товари та продавців. Часу в нього було достатньо. Свіжі булочки на той час завжди лежали на виносних столах торговців і манили запахом кориці та ванілі. Дівчата, розставляючи у вітринах вази та всяке домашнє начиння, посміхалися Конодару широкими посмішками і посилали йому повітряні поцілунки. Ще б пак, високий красень з широкими плечима і блакитними очима, щодня проходить повз посміхаючись. І кожній дівчині здавалося, що винятково для неї посміхається цей юнак своєю особливою чарівною усмішкою.

Птахи весело щебетали на розлогих гілках вже пожовклої верби, що росте поруч із мостом. Легкий вітерець розвів чорне волосся молодого міцного хлопця, що йшов цього ранку похмуро і не помічає, як весело його зустрічає новий день. Перейшовши міст і пройшовши грізними кроками кілька метрів, Конодар відчинив двері і ступив у напівтемряву величезного двоповерхового будинку. Одразу біля входу він сів на лаву із гуркотом впустив голову на стіл.

         - Коли все це закінчиться? - У серцях промовив Конодар.

- Що скінчиться? - Запитав його низенький худорлявий хлопець, прямуючи до нього з кашею, від якої здіймалась пара, в одній руці і глечиком в іншій. Він сів з іншого боку столу. - Твій сніданок.

Конодар підвів голову і глянув на світловолосого співрозмовника поглядом, сповненим розпачу.

- Да́ко, як же мені все це набридло! Займатися одним й тим самим кожен Божий день! Кувати зброю по десять годин поспіль, вивчати властивості різних металів, щоб знати, як їх кувати та які можна зробити з'єднання! Я вже мовчу про заточення, огранювання, припасування. І стільки ще всього! Набридло! А цей жар від печі!

 - Але ти найкращий майстер в окрузі! Тебе цінують, тебе знають. – Запротестував Дако. - У тебе і гроші, і слава, і шана. Усі дівчата нашого містечка хочуть бути з тобою. Всі від заздрості просто збожеволіють! Чого тобі ще треба, друже?

- Різноманітності. Хоч трішки.

- Ну, адже кожен день різний. Сьогодні сонце світить і тепло вже з самого ранку, хоча до того кілька днів дощ накрапав і вітер був. Сьогодні Маріта в блакитній сукні, а вчора була в рожевому, а позавчора...

 - Так, так, Дако, все так. - Перебив його молодий коваль, дивлячись, як у друга засвітилися очі. - Мені батько теж так каже. Але все, що стосується мене, все одно й теж. Завжди одна ковальня, один молот, одні хутра, одна дорога, одна таверна, один ось цей стіл.

- Тільки не кажи, що їж одне й те саме щодня, а то ця каша виявиться у тебе на голові. – Пригрозив Дако.

- Ох, друже, ти – єдиний, хто вносить у моє життя хоч якесь розмаїття. – Усміхнувся йому у відповідь блакитноокий юнак. - Спасибі тобі. Але ж цього так мало! – І у розпачі стукнув по столу кулаком.

- Не розумію, чого ти хочеш?

- Я хочу мандрувати. – Просто відповів Конодар.

 - Ман-дру-ва-ти - На розспів промовив Дако, ніби смакуючи це слово. - А хто тобі заважає? Збери все необхідне і вирушай куди захочеш. Конодар здивувався від почутих слів і зло подивився на співрозмовника.

- Легко тобі говорити, тебе ж не змушують займатися одним…