Пролог

Це був початок зими... Теплої безсніжної, але похмурої. Сині, вже навіть на вигляд важкі, свинцеві хмари по сірих, немов з олова, небесах гнав прохолодний вітер. Вони клубочились і котились, то зливалися в одну цілу велетенську, то розривалися на шматки і, граючи на швидкість, випереджали одна одну.

Я стояла на мості і безмовно дивилася вдалечінь, проводжаючи збайдужілим поглядом катери. Вітер грався моїм світлим прямим волоссям пшеничного кольору, але я не зважала. Притискала до себе поли темно-фіолетового пальта і тремтіла, але не від холоду.

Від безвиході і суму.

Від розчарування та образи.

Він болю і зневіри.

«Настю, пробач мені. Нам потрібно розійтися. Так буде краще. Не шукай мене, я поїхав з Києва. Прощавай назавжди» — такими були останні слова мого нареченого... виправлення — колишнього нареченого, перш ніж він безслідно зникнув з мого життя. Хоча, чому ж безслідно?

Колектори знайшли мене дуже швидко, заявивши, що я, виявляється, є повіреною Олексія і тепер винна банку пристойну суму грошей. Звісно, кому ж ще він міг подарувати свої борги, якщо не внучці мільйонера?

«Розплатилася? А тепер забудь!» — амбіційно радила бабуся, єдиний член родини, кому я могла довірити свої хвилювання. Мама ж після заміжжя з вітчимом стала для мене чужою і далекою, а той суб'єкт і його син від першого шлюбу — головні кошмари мого життя.

Але сьогодні я виявила, що забути всю ту історію з Льошею буде нелегко. Дещо він залишив мені назавжди — маленьке крихітне серденько, що тепер билося у мені.

Для молодої телеведучої на початку кар'єри стати матір'ю-одиначкою не найкращий вихід, але зараз, стоячи на березі Дніпра, я розуміла, що не можу позбавити можливості це немовля побачити кораблі, безсніжну зиму і сині хмари, мов велетенські клубки вати, забрудненої в чорнило. Ця дитина народиться! Це лише моя дитина! І вона буде щасливою, я все для того зроблю... Присягаюся...