Глава 1. Переломний момент

Нам дане життя з неодмінною умовою хоробро захищати його до останньої хвилини.

— Чарльз Діккенс.

***

«Поїздка буде довгою, відчуваю це, як ніколи — ось сюрприз, як у воду дивилася! Завантажити речі, відправити їх поперед нас, щоб вони встигли прибути в цю дірку на північному заході до того, як ми дістанемося аеропорту; переліт, а тепер дорога на машині, ще й патрульній! Невже не можна було взяти таксі? Як же я втомилася від усього… тепер ще й дорога додалася. Хоч очі нарешті злипаються. Ось-ось засну! Хоча, якщо подумати, я бувала і в більш довгих поїздках, ми з батьк… з ним часто переїжджали, але залишилися в Джерсі-Сіті, штат Нью-Джерсі. Адже він працював хірургом у непоганій клініці, все було цілком добре і повсякденно, нічого не віщувало біди. Абсурд, але єдиними нашими з ним проблемами було рішення про коледж, куди поставити нові книги, повісити написані мною картини, і сподіватися, що я не покалічусь, заплутавшись у власних ногах. Все було добре до того самого бісового дня… до цієї автокатастрофи». — Машина рухалася неспішно, повзла, як справжній равлик — двадцять кілометрів на годину, якщо не менше, проте дівчина не скаржилася на повільну їзду. Вона взагалі нічого не говорила, а просто сиділа, дивлячись у вікно спустошеним, скляним поглядом. Від нудьги та безвиході, очі кольору темного-шоколаду вивчали пейзаж, що раз у раз плив по одній із сторін поліцейського автомобіля. Дорога з Сіетла зайняла кілька годин, хоча за весь цей час картинка особливо не змінилася: сіре небо, затягнуте темними хмарами, з яких ніби будь-якої миті може піти дощ; біло-зелена імла, що натякає на підвищену вологість та холод; гори та густі, різномасні у відтінках зеленого, ліси. Дівчина зітхнула, зручніше влаштувавшись у сидінні і, поправивши пасок безпеки, притулилася скронею до холодного скла, прикриваючи повіки через розпатлане темно-каштанове волосся, що так і норовило боляче втрапити в очі. Ще кілька днів тому їй би було начхати навіть на це, проте дещиця почуттів і емоцій все ж таки змогли пробити в стіні пролом, поступово набираючи сили і вириваючись на волю. Під очима все ще виднілися темні кола — результат безсонних ночей і пролитих сліз, які, як виявилось, мають властивість закінчуватися.

 — Кет, ти як? — пролунав м’який, злегка хриплуватий голос чоловіка, порушуючи тишу, що панувала в салоні автомобіля. Дівчина неохоче розліпила повіки і, без особливого ентузіазму, окинувши поглядом свого дядька, за сумісництвом брата свого покійного батька та єдиного живого родича, кивнула.

— Бувало й гірше, Джоне. — Плюнула краплею сарказму, що скупчилася за час польоту, вона. Голос був тихий і м’який, з легкою хрипкістю, і чоловік трохи скривився. Він знав цьому причину. Майже п’ять діб дівчина не промовляла жодного слова. На початку були крики і ридання, потім у неї сів голос, трохи пізніше вона хрипіла, а потім, й зовсім не видавала жодного звуку, лише плакала, але і це незабаром набуло беззвучності. На шосту добу її трохи попустило — мабуть, вона вичерпала весь свій запас сліз на кілька місяців уперед, хоча Джон, як і раніше, був у цьому не впевнений. На сьомий і восьмий день Кетрін говорила ледве чутно, потрібна була повна тиша, щоб повністю розібрати її тиху промову; в основному вона зверталася до дядька тільки тоді, коли їй було щось дуже необхідно, наприклад принести поїсти або щось із ліків від голови, нудоти та безсоння. Частими гостями організму стали і виписані лікарем, за консультацією шкільного психолога, заспокійливі препарати. Дзвінки, повідомлення та будь-які е-мейли від друзів, Кет ігнорувала до обіду дев’ятого дня. Дівчині найменше хотілося чути слова співчуттів, якими б щирими чи фальшивими вони не були — їй було начхати, що скажуть і думають інші, вона не хотіла, щоб хтось ліз у її скорботу та біль. Роль слухача та читця співчуттів від однокласників дівчини, вчителів та колег брата випала на Джона, який у той день миттю зірвався в аеропорт. Коли йому зателефонував головний лікар клініки, в якій працював Кормак (або Мак, як його найчастіше називали оточуючі), і повідомив про аварію, Джон ледве втримався на ногах — добре, що він знаходився у поліцейському відділку і крісло було поруч. Смерть молодшого брата стала для нього справжнім потрясінням, чого вже там сказати про сімнадцятирічну дівчинку, яка залишилася повною сиротою й знепритомніла від істерики, що наринула на неї в кабінеті директора.

Відпустку Джону дали без зайвих слів, і весь шлях у Джерсі-Сіті коп благав, щоб те, що відбувалося, було жахливою помилкою. Адже він знав свого маленького братика — правильність до мозку кісток, жодного штрафу чи порушення, споконвічно законослухняний громадянин, прекрасний хірург і батько-одинак, який виніс смерть своєї дружини після народження їхньої єдиної дочки. Проте, коли старший Бенсон дістався міста, кошмар виявився дійсністю. При зустрічі з Кетрін, вона опинилася в набагато гіршому стані, ніж коп розраховував. Щохвилини Кет балансувала на краю істерики та нервового зриву, просила закінчити цей розіграш і відвести до батька. Коли ж настала стадія прийняття або просто подоба, її вдалося переконати почекати до похорону — так можна було виграти час, щоб тіло Мака встигли трошки привести до ладу після аварії. Церемонія була дуже крихітною, дотриманою суворо за заповітом — поховати в Шарлотті, штат Північна Кароліна, поруч із могилою Анабель Анченсон-Бенсон. Побачивши труну і остаточно усвідомивши, що те, що відбувається реально, Кетрін не знайшла в собі сил підняти кришку і поглянути на тіло, хоча вона готувала себе до того, що батькове тіло трохи понівечене. Від однієї думки про це, кожна клітина тіла впала в паніку, а ноги підкошусилися. Мозок знову почав пручатися та відмовлятися навіть від уявних картинок мертвого тата, намагаючись зберегти його живим. З блискучими від сліз очима, Кет акуратно поклала на кришку труни червону троянду і, коли Мака надали землі, не проронила жодної сльозинки, лише попросила скоріше відвезти її додому. Тільки-но вони з Джоном повернулися до квартири в Джерсі-Сіті, вона зачинилася у своїй кімнаті та розплакалася.