Пролог

Пролог

Питання. Ціла купа запитань. Думки, ніби Летючі Голандці обсіли голову. Навіщо усе це? Де межа між реальністю та вигадкою? Де ключі, які відкривають замки і випускають крота із підземелля? Де та заповітна нірка, вилізши з якої, потрапиш до Раю? Червоточин багато, вихід тільки один. Кріт сліпий, але не дурний. Знає, чому риє тунель саме у цьому місці.

Але якщо станеться так, що з лабіринту немає виходу? Що, як цей світ – вигадка? Вигаданий для тих, хто не бачив справжнього сонця? Відповіді слід шукати під корінням Правічного Дуба. Ниточка веде туди.

Іван відпив кави. Філіжанка свіжозвареної кави завжди рятує від двозначності. От і сьогодні. Мати поїхала на черговий психологічний сеанс. Рятувати чиюсь голову від тарганів. Хоча прекрасно розуміє, що позбавивши одних, їхнє місце займуть інші гості. Ще хитріші. Підступніші. Бридкіші.

Їжа не йде до рота. Сам собі зіпсував апетит, чи що. А може, не в тарганах справа? Раніше ж запихав у пузо м’ясо, тортики, літрами пив солодку газовану воду. Мати не збреше. Але то було до. До Пробудження. До Переродження. А тепер – зміїна отрута. І як люди таке їдять?

На дні філіжанки залишається темна гуща. Іван довго роздивляється візерунки, наче чекає, поки кріт з’явиться. І реальність зникає. Чорні саламандри у просторому тераріумі завмирають у чудернацьких позах, а старовинний годинник на стіні перестає втрачати хвилини. І на поверхні з’являється  Кріт.

— А, Іван! Довго ж ти збирався мене провідати! – зашелестіло у верховітті. Правічний Дуб нахиляє гілки донизу, підхоплює Івана під пахви і видобуває на поверхню.

— І чому я не здивований? –  юнак посміхається і зриває з Дуба зелений жолудь. Потім механічно підкидає трофей перед собою.

 — Ти нервуєш. Заспокойся, Іване. Те, що має статися – станеться. Є речі, які не змінити.

— Але я змінив. ­До речі, де це ми? Минулого разу усе було не таким.

— Минулого разу ти був інакшим.

— Невже? Може, поясниш?

— Не все одразу. Скоро ти усе сам зрозумієш. А зараз приготуйся до гри.

— Навіщо? Я вже не мала дитина. У цяцьки не граюся.

— І не треба. Простягни руки долонями догори. Роби що кажу! – здається, у верховітті назріває буря. Видимість пропала, а гору огорнув білий туман. — Швидше, Іване. Ти ризикуєш.

Іван неохоче виконує наказ і відчуває на дотик, як його долоні охоплюють пружний довгастий предмет. Туман заважає роздивитися, як слід.

— Цікаво, що це?

 — Це – Магічний Лук. Відтепер ти – Стрілець часу. – коротко відповідає дерево.

 — То Ловець, то Стрілець. Час від часу не легшає. – зітхає Ваня і задає резонне запитання:

— І що мені накажеш із ним робити? До чого це усе? Я у твої ігри не граю. Наївся досита.

— Невже? – засичало у стовбурі і з темряви дупла на юнака глипнули жовтаві очі. — Зарікалася свиня у болото не лізти.

— Хто це зі мною говорить? Покажись!

— Забагато простиш. Ви, люди, дивні створіння. Не побачите – не повірите. А як же ваш вислів «Не вір очам своїм?» Може, не будемо ускладнювати? – вертикальна чорна зіниця у жовтому оці кліпнула, підморгуючи.

— Е, ні. Так не піде. Ти ж не горгона Медуза , якщо я досі не закам’янів.

— А може, я гірше Медузи?

 — Що, невже потойбічний хробак? І чому усі намагаються сісти мені на шию?  Я що, на стільчика схожий?

— Без мене тобі жаба цицьки дасть. Пропадеш. У цьому сенсі ти – стільчик. Слухай уважно. Скоро сюди прилетить пташка Рух. Фенікс по-вашому. Заховайся і чекай. Коли птах буде збирати трави, щоб здійснити ритуал самоспалення, ти підкрадешся і висмикнеш у нього з оперення червону пір’їну. Хапай її, і одразу застрибуй до мене.

— Маячня якась. Не хочу я нічого ні у кого красти.

— Ти не розумієш, Іване. Це не крадіжка. Це позика. Усе. Ховайся. У нас гості.

                                              **********************

Летючий Голандець плавно ковзає у щільних пластах атмосфери. Величезну білу гондолу підсвічують два Сонця. Одне піднімається на сході, інше – на заході. Ассур Вогнедар вправно маневрує в зустрічних повітряних потоках, впевнено тримаючи руки на рульовому колесі. Це не складно. Потрібно лише зосередити увагу на радісних моментах і відтворити образи у реальності.

Сьогодні Вогнедар пригадує власне народження. Це було 500 років тому. Перше, що він побачив – було Сонце. Величезна куля розповсюджувала довкола себе блакитне сяйво. Про те, що загалом існує 49 видів вогню, Вогнедар дізнається пізніше, коли буде вчитися управлятися з «тайджасі» – вогнем думки.

— Думки народжують зірки. – зауважила тоді мати і пояснила:

— Насправді Сонце – зоря, що опромінює нас думками наших предків. Тими, які потрапили туди тисячі років тому.

 — Розумієш, синку, не лише ми залежимо від Сонця, а й Сонце залежить від нас. Чим благородніші наші помисли, тим яскравіше і тепліше воно світить. Тому ми з татком вирішили назвати тебе Вогнедаром. В честь найголовнішого світила.

 — А як щодо другого Сонця, мамо? – спитався малий і уважно поглянув на келихи, куди мати розливала СОМУ – напій безсмертних.

— О, Вогнедарчику! Друге Сонце – то Фаетон. Колись там була домівка ассурів. Колиска нашого народу. Мала Батьківщина. Але згодом нам довелося покинути насиджені місця.

 — А що сталося? Ми ж безсмертні. Вищі істоти. Ти сама казала.

— Так. Безсмертні, синку. Пий СОМУ. Цей напій допомагає ассурам жити вічно. Про це я тобі пізніше розповім. А щодо Фаетону, усе доволі просто. Та планета справді спочатку радувала нас своєю довершеністю і затишком. Вона майже уся була вкрита лісами. І дерева там були набагато вищими, ніж тут. У висоту вони досягали сотні метрів. Навіть тисячі. Це якщо брати за основу людські мірки довжини.

— Так і ми, ассури не маленькі. – глибокодумно зауважує малий Вогнедар. – Тато на зріст 52 метри, а ти, мамо, всього на два метри нижча за нього.

 — В тому-то і справа, синку. В тому і справа. З кожним століттям місця на Фаетоні ставало дедалі менше, тож довелося шукати нову домівку.