Розділ 1. Чернівці

Дзвіночок над дверима крамниці дзенькнув о пів на одинадцяту, коли осіннє сонце вже ковзало по бруківці старого міста і зазирало у вітрину, де між бронзовим годинником і пожовклими мапами Буковини лежав турецький кинджал у срібних піхвах. #дужедивнісправи

Остап підвів голову від верстата. На ньому був шкіряний фартух, рукави сорочки закочені до ліктів, а на пальцях — темні плями від воску й олії. Високий, стрункий, із світлим волоссям, яке завжди трохи спадало на чоло, він більше скидався на актора з історичного фільму, ніж на власника антикварної крамниці. Клієнтки іноді затримувалися біля прилавка довше, ніж треба, лише щоб ще раз зустрітися з поглядом його ясних блакитних очей. Остап цього не помічав. Він узагалі мало що помічав, коли перед ним стояла річ, старша за нього на кілька століть.

— Пане Остапе, — почувся тихий голос від дверей. — Я, здається, трохи раніше.

На порозі стояв невеличкий старий чоловік. Він був на голову нижчий за Остапа, сухорлявий, у сірому пальті, застебнутому на всі ґудзики, хоч надворі було ще тепло. Біле, наче пух, волосся акуратно зачесане назад. На носі сиділи круглі окуляри в тонкій золотавій оправі, а за ними — очі, несподівано молоді й живі для такого зморшкуватого обличчя. У руці він тримав ціпок із темного дерева з набалдашником у вигляді голови якогось звіра.

— Пане Северине! — Остап витер руки ганчіркою і вийшов назустріч. — Ви якраз вчасно. Я вчора ввечері поклав останній шар воску. Ходіть, подивіться.

Скриня стояла посеред майстерні на низькій підставці, і в ранковому світлі, що падало з вікна, здавалася живою. Три тижні тому, коли пан Северин уперше приніс її, вона була чорна від кіптяви, вкрита кількома шарами дешевої фарби, з відбитим кутом і поїденою шашелем кришкою. Тепер дубові дошки знову потемніли теплим медовим кольором, кована оббивка блищала, а на передній стінці проступив різьблений візерунок, якого ніхто не бачив, мабуть, кілька сотень років.

Старий підійшов ближче і завмер. Довго мовчав. Потім обережно, наче боявся розбудити, торкнувся пальцями різьби.

— Дракон, — сказав він ледь чутно.

— Дракон, — кивнув Остап, і в його голосі з'явилося те хлоп'яче захоплення, яке з'являлося завжди, коли він говорив про свою роботу. — Коли я зняв третій шар фарби, то спершу подумав, що це просто рослинний орнамент. А потім побачив хвіст. Він обвиває хрест, бачите? А ось тут, над замком, — Остап присів і показав на ледь помітні знаки, — напис. Кирилиця, церковнослов'янська. Половина стерлася, але початок читається: «Іо Влад воєвода». «Іо» — це такий титул, так писали про себе волоські господарі. Мовляв, правлю з Божої волі.

— І який же це Влад, на вашу думку? — спитав старий. Він не дивився на Остапа, тільки на дракона.

— Я довго сидів над довідниками, — Остап підвівся. — За стилем різьби, за ковкою, за деревом — середина п'ятнадцятого століття. Сорокові роки, може, трохи раніше. А дракон, що обвиває хрест, — це знак Ордену Дракона. Отже, найімовірніше, це скриня з двору Влада Другого. Влада Дракула.

Старий нарешті підвів на нього очі.

— Того самого Дракули?

Остап засміявся.

— І так, і ні. Всі чують «Дракула» і уявляють собі вампіра в плащі, з іклами, з замком у Трансильванії. А насправді все трохи інакше. Розповісти?

— Розповідайте, синку, — старий сперся на ціпок. — Я нікуди не поспішаю. У моєму віці вже нема куди поспішати.

Остап сів на край верстата, як сідав завжди, коли розповідав щось важливе.

— Почнемо з того, що Дракула — це не ім'я, а прізвисько. У тисяча чотириста восьмому році угорський король Сигізмунд Люксембурзький заснував лицарський Орден Дракона. Щось на зразок клубу для обраних: орден мав боронити хрест і християнський світ від османів. Знак ордену — дракон, що обвивається довкола хреста, ось як тут. І от у тисяча чотириста тридцять першому році в Нюрнберзі до цього ордену приймають волоського князя Влада. Відтоді його називають Влад Дракул, тобто Влад Дракон. Латиною дракон — «драко», а румунською «драк». Тільки є одна тонкість: у народній румунській мові «драк» означає ще й чорта. Тож для одних він був Драконом, а для інших — Чортом.

— А Дракула? — тихо спитав старий.

— А Дракула — це його син. «Дракулеа», «син Дракула». Влад Третій, той самий, якого потім назвуть Цепешем, тобто Тим, хто садить на палі. Він правив Валахією, не Трансильванією, — у Трансильванії він лише народився, у Сигішоарі. Воював з османами, був жорстокий навіть для свого жорстокого часу. Про нього ще за життя писали німецькі памфлети, де він виходив справжнім чудовиськом. Була навіть давньоруська повість, «Сказання про Дракулу воєводу». А в Румунії його досі багато хто вважає суворим, але справедливим правителем, який навів лад і боронив країну.

— А вампір?

— А вампіра вигадав ірландець. Брем Стокер, тисяча вісімсот дев'яносто сьомий рік. Він, кажуть, ніколи й не бував у Румунії. Почитав десь про волоського князя з моторошним прізвиськом, яке звучить як «син чорта», переніс його в Трансильванію, бо вона здавалася англійцям краєм світу з горами й туманами, і зробив з нього кровопивцю. Роман прочитав увесь світ, потім прийшло кіно — і все. Справжнього Влада засипало, як цю скриню фарбою. — Остап постукав кісточками пальців по кришці. — Ми бачимо вампіра, а під ним — живу людину. Страшну, але живу.