Розділ 29

— Дякую, що провів мою дівчину додому, далі ми впораємося самі, — звертається Кирило до Арсена. Тримає себе в руках і ніяким чином не виказує справжніх емоцій, але я підозрюю, що зсередини його розриває, він злиться і скоро я це відчую на собі.

— Твою фіктивну дівчину, — навмисне уточнює Арсен, показує, що знає правду і дивиться на Кирила з викликом. Тільки цього мені зараз не вистачало. Здається Арсен перейшов межу дозволеного і йому пора вимикати режим героя. 

— Арсене, дякую, що провів. Побачимось в універі, — даю зрозуміти, що йому вже час. 

— До зустрічі Лео, — розчаровано відповідає Арсен і йде геть.

Між мною та Кирилом незручне мовчання. Він продовжує дивитися на мене оцінювально. Я нервую, не знаю, що сказати йому, бо квіти збивають з пантелику. Невже він приніс їх мені? Запитати не наважуюся, лише мовчки дістаю із сумочки ключі і відчиняю двері. 

— Проходь, — запрошую до себе Кирила. Той мовчки заходить. Я зачиняю за нами двері і відчуваю себе в пастці. Тікати нікуди. Нам прийдеться поговорити. 

— Цей Арсен тобі подобається, — серйозно питає Кирило і продовжує уважно дивитися на мене.

— Можливо, — нервово відповідаю і зупиняюся поглядом на квітах в його руці. — Якщо це мені, то я поставлю їх у вазу?

Кирило ніяк не коментує мої слова, лише киває в знак згоди і дає мені букет. Це максимально не романтичний вчинок, який я колись бачила. Для чого тоді приходити з квітами до дівчини, щоб ось так без сенсу їх віддати в руки? Я намагаюся не злитися і не нервувати в присутності Кирила, тому йду на кухню, щоб взяти вазу для квітів і перевести подих на одинці. Не виходить, бо хлопець  йде за мною. 

— Чому ти розказала йому про наші фіктивні стосунки? — питає мене в спину Кирило, від чого легко здригаюся. — Я ж просив тебе тримати це в таємниці. Хто ще крім нього знає? 

— Ще Кітті знає, — розвертаюся до нього і дивлюся в очі. — Арсен та Кітті — це люди, яким я довіряю. 

— Люди мають здатність зраджувати ...

— Як і здатність берегти чужі секрети, — протиставляю свою думку Кирилу і ставлю у вазу букет. 

Хлопець не сперечається і не доводить мені, що я не права. Я дивуюся цьому, але не коментую в голос. 

— В тебе є щось випити? — цікавиться Кирило, відсуває собі стілець і сідає за стіл. В кожному його рухові відчувається напруження. І те, що його потягло "на випити" лише підтверджує мої здогадки. 

—Алкоголю не має, — відповідаю хлопцю. — Вчора приходила Кітті, тож ти спізнився. 

— І тому ти себе погано почувала? — підловлює мене Кирило. — А я думав, справді щось серйозне трапилося.

— Ти прийшов перевірити чи все в мене добре? — не витримую і гаркаю на Кирила.  

— Не лише через це, — спокійно відповідає той втупившись у свій мобільний. 

Приперся сюди, зіпсував мені вечір і сидить в телефоні. Бісить! 

— Якщо ти такий зайнятий, то розмова могла почекати до завтра, — замикаю руки на грудях  і звертаюся до Кирила. Даю зрозуміти, що я йому не рада. 

— Лео, годі бурчати, — відривається від телефону Кирило. Не командує, а спокійно каже, чим знову мене сильно дивує. —  Я відволікся, щоб замовити нам вечерю. Взяв тобі піцу, яку ти замовляла минулого разу. — продовжує дивувати мене хлопець, — Поїмо, а потім поговоримо спокійно. Ночуватиму сьогодні в тебе, — ставить перед фактом, від чого мене накриває хвиля гніву.

— Я тебе не запрошувала і тим більше не пропонувала ночівлю, — обурююся нахабству хлопця. Він не звертає увагу на мої слова. З кухні йде у велику кімнату, яка в мене за вітальню. Знімає піджак, розстібає верхні ґудзики сорочки, закочує до ліктя рукави. Звичні дії без додаткового підтексту, але мені страшенно подобається коли Кирило так робить.  Це його трохи одомашнює. Мої думки знову біжать кудись не туди. 

Нам привозять піцу та вино. Я кладу коробки на маленький столик у вітальні, а Кирило розливає в келихи біле напівсолодке. Ми робимо все синхронно, ніби справжня пара, яка зібралася провести вечір разом. Принаймні, я відчуваю все саме так.

— Лео, мені сподобалося прогулювати з тобою роботу, — несподівано каже Кирило і робить ковток вина. — Може якось ще спробуємо?

Я нагадую собі, що варто зберігати дистанцію і вимикати емоції.

— Це входить у план наших фіктивних стосунків? — питаю з максимально серйозним виразом обличчя, але всередині шалено тішуся словам Кирила. 

— Ні, не входить, мені просто з тобою добре, — відповідає хлопець, робить ще один ковток вина і дивиться на мою реакцію. Я вперто тримаю келих в руці. На щастя ніжка міцна, бо могла б тріснути від моєї напруженості. Знаю, що обіцяла собі бути холоднокровнішою, але з ним не виходить. Ніяк. Тож я знову даю слабинку. 

— І мені добре з тобою, — кажу Кирилу правду і зітхаю. Сама не вірю, що сказала це. 

— А чому так не весело? — цікавиться хлопець.

— Не бачу нічого хорошого в цьому, — відповідаю і тягнуся за піцою із сиром. Швиденько з'їдаю шматочок і стогну від задоволення. Облизую пальці і тягнуся ще за одним. 

— Ти дуже смачно їсиш піцу, — звертає увагу Кирило на моє смакування. Дивиться на мої губи, які від його погляду починають приємно пульсувати. Я ніяк не коментую його слова, щоб не видати себе, хоча в мене на обличчі, певне і так написано все, що я відчуваю до нього.

— Візьми й собі шматочок, — пропоную Кирилу. — Це смачно і твій здоровий спосіб життя не сильно постраждає. 

— Я згоден, але якщо ти вибереш мені найкращий шматочок і погодуєш мене ним, — заявляє Кирило.

— Дивись, щоб потім не звик їсти в мене з рук, — трохи невпевнено беру шматок з найбільшою кількістю начинки і підсуваю його Кирилу. Ми сидимо один навпроти одного, тож хлопець нахиляється через стіл до мене і кусає. Раз, другий, третій .. З'їдає весь шматочок.