Довіра і новий початок

Кожен день їхнього спілкування робив відстань між ними менше. Віка і Сашко знаходили все більше спільних тем, хоча він був з Тернополя і взагалі не мав нічого спільного з військовим коледжем, де навчалась Віка. Вони обговорювали книги, фільми, плани на майбутнє, і найголовніше — вони мали можливість бути чесними один з одним.Сашко виявився не тільки гарним співрозмовником, але й насправді уважним і турботливим хлопцем. Його гумор допомагав Віці вийти з депресії, а його розуміння допомагало в зціленні після тих важких моментів, які вона пережила.Віка почала відчувати, що це спілкування приносить їй справжнє полегшення. Вона не боялася бути відкритою перед ним, навіть коли йшлося про найболючіші речі її життя.

— Віка, я хочу зустрітися. Можна?

Сашко не став чекати і вирішив запросити її на зустріч, навіть якщо між ними була велика відстань. Віка трохи вагається, але після довгих роздумів вирішує, що це варто того. Вона відчула, що потребує цього зв'язку в реальному житті, щоб подивитися йому в очі і зрозуміти, чи є між ними щось більше.Того дня, коли вони зустрілися, було все так, як вона й уявляла — природно і спокійно. Вони гуляли в парку, пили каву і просто розмовляли, не турбуючись про те, що було раніше. Він не чекав від неї якихось спеціальних жестів або емоцій, він просто хотів бути поруч.Це був перший раз за довгий час, коли Віка відчула, що знову може довіряти людині. Вона зрозуміла, що між ними є справжній зв’язок, і що, можливо, це початок чогось нового. Стосунки з Сашком не були поспішними, вони розвивалися природно. Він підтримував її навіть на відстані, коли вона повернулася до навчання в іншому коледжі.З Сашком вона відчула, що можна бути справжньою, не боючись, що тебе зрозуміють не так. Він був для неї опорою, і це дало їй сили рухатися далі, залишити минуле позаду і вирушити вперед.

Але на цьому життя Віки не зупинялося. Попереду було ще багато випробувань і викликів, і вона була готова прийняти їх разом з ним.