17 глава

### Глава. Там, де на неї чекають

О третій годині ночі лікарня здавалася зовсім іншою.

Удень коридорами поспішали медсестри, лікарі обговорювали результати обстежень, десь відчинялися двері, лунали голоси й телефонні дзвінки. Тепер усе стихло. Лише приглушене світло нічних ламп залишалося ввімкненим, а за дверима палат час від часу чулися кроки чергового персоналу.

У палаті Мейлари було тихо.

Тихо настільки, що Ліанна вже давно навчилася розрізняти звуки апаратів, до яких була під'єднана її донька.

Вона сиділа біля ліжка, тримаючи Мейлару за руку. Обережно, щоб не заважати датчикам, погладжувала її пальці великим пальцем і час від часу поправляла край ковдри, хоча той і без того лежав рівно.

— Ти знаєш, що твій батько сьогодні знову спалив вечерю? — тихо запитала вона.

Морган, який сидів з іншого боку ліжка, повільно підняв голову.

— Я нічого не спалив.

— Любий, димову сигналізацію було чути навіть на сходах.

— Це була контрольована ситуація.

Ліанна вперше за кілька годин усміхнулася.

— Авжеж. Особливо коли ти відчиняв усі вікна посеред холодного вечора.

— Я врятував вечерю.

— Ти врятував каструлю. Вечерю ми замовили.

Морган хотів було відповісти, але поглянув на доньку й замовк.

Мейлара лежала нерухомо.

Її обличчя здавалося спокійним, майже так, наче вона просто заснула після довгого й виснажливого дня. Якби не апарати, дроти та лікарняне ліжко, можна було б повірити, що вона ось-ось поворухнеться, розплющить очі й запитає, чому батьки знову сперечаються через якусь дурницю.

Морган потер долонею обличчя.

— Раніше вона б уже сказала, що ми поводимося як діти.

— І була б права.

— Вона завжди вважала себе найрозумнішою в родині.

— Тому що іноді так і було.

— Ліанно.

— Що? Я не збираюся брехати власній доньці навіть тоді, коли вона мене не чує.

Вона схилилася й поцілувала Мейлару в чоло.

— Хоча ти могла б і посперечатися зі мною, люба. Я б не образилася.

Її голос наприкінці ледь помітно здригнувся.

Морган простягнув руку й накрив долонею плече дружини.

Вони обоє знали, що лікарі роблять усе можливе. Знали, що потрібно чекати. Знали, що ніхто не може пообіцяти їм точного дня, коли Мейлара прокинеться.

Але знати щось розумом і прийняти серцем — зовсім різні речі.

— Тобі треба поспати, — тихо промовив Морган.

— Я не хочу.

— Ти майже не спала минулої ночі.

— А ти спав?

Він не відповів.

Ліанна повернула до нього голову.

— Отож.

— Ми ж домовилися чергуватися.

— Ми домовилися, що один із нас ночуватиме вдома, а інший залишатиметься з нею. Не про те, що ми обоє перетворимося на двох привидів із синцями під очима.

— Вона б посміялася з цього порівняння.

— А потім сказала б, що ти схожий на особливо нещасного привида.

Цього разу Морган таки засміявся. Коротко, тихо, майже беззвучно.

І відразу подивився на доньку.

Наче боявся, що навіть цей маленький сміх може щось змінити.

— Пам'ятаєш, як вона в дитинстві вдавала, що спить, аби не прибирати іграшки? — запитав він.

Ліанна кивнула.

— Вона думала, що якщо заплющить очі й не ворушитиметься, ми повіримо.

— А я повірив.

— Ти ще й накрив її ковдрою.

— Вона ж так старалася.

— А потім я знайшла під ковдрою цілу купу іграшок.

Морган похитав головою.

— Маленька шахрайка.

Ліанна подивилася на доньку.

— Ти чуєш, Мейларо? Батько досі пам'ятає всі твої злочини. Тож краще прокидайся й захищай свою репутацію.

Відповіді не було.

Лише рівні звуки апаратів.

Ліанна стиснула руку доньки трохи міцніше.

— Я сьогодні була вдома, — прошепотіла вона після довгої паузи. — Зайшла до твоєї кімнати. Там усе так, як ти залишила. Я навіть не наважилася нічого переставляти.

Вона опустила погляд на їхні переплетені пальці.

— Твоя чашка досі стоїть на столі. Та сама, з якої ти постійно пила чай, хоча я казала, що він давно охолов. А на спинці стільця висить твоя кофта.

Ліанна ковтнула клубок у горлі.

— Я хотіла її випрати. Чесно. Просто взяла до рук і… поклала назад.

Морган мовчки пересів ближче до дружини.

— Я знаю, — сказав він.

— Мені здається, що якщо я почну щось змінювати, то ніби визнаю, що тебе немає вдома.

Він обійняв її за плечі.

— Вона є вдома, Ліанно.

Жінка заплющила очі.

— Тільки не там, де я можу її обійняти.

Морган не знайшов відповіді.

Бо сам щодня думав про те саме.

Він міг розмовляти з лікарями, ставити запитання, перечитувати рекомендації, приносити дружині їжу й домовлятися, хто залишиться біля ліжка наступної ночі. Міг бути сильним, коли Ліанна плакала, і переконувати її відпочити, коли вона забувала про сон.

Але він не міг зробити єдиного, чого хотів найбільше.

Не міг розбудити власну доньку.

Морган обережно взяв Мейлару за вільну руку.

— Ми тут, мала, — прошепотів він. — Мама тут. Я теж тут.

Він помовчав.

— Тож не хвилюйся через дім. Ми впораємося. Навіть із вечерею.

— Особливо з вечерею, — додала Ліанна крізь сльози.

Морган поцілував її у скроню.

За вікном повільно починало світлішати небо.

Незабаром прийде ранкова зміна. Хтось принесе свіжу каву, хтось запитає, чи вдалося їм поспати. Морган, найімовірніше, поїде додому, щоб прийняти душ і переодягнутися, а Ліанна залишиться біля доньки ще на кілька годин.

Потім вони поміняються.

Як робили щодня.

Один повертатиметься до порожнього дому, інший залишатиметься в палаті. Вони намагатимуться їсти, спати й підтримувати одне одного, хоча жоден із них уже не пам'ятав, як це — прожити день, не думаючи про Мейлару.

Їхнє життя ніби розділилося на дві частини.

Там, де вони чекали.

І там, де на них чекала донька, яка поки що не могла повернутися.

Ліанна піднесла руку Мейлари до губ.