13 глава.

У палаті було тихо.

Мейлара лежала нерухомо, під'єднана до апаратів. Рівномірне пищання монітора розчинялося в тиші.

Вікно залишили відчиненим.

Легкий протяг ворухнув фіранку.

На підвіконня нечутно застрибнула киця.

Вона на мить завмерла, оглядаючи палату, а потім стрімко побігла до ліжка.

Стрибнула.

Вмостилася просто на грудях Мейлари й згорнулася клубочком, тихо замуркотівши.

Пальці Мейлари не ворухнулися.

Монітор продовжував відбивати свій рівний ритм.

Муркотіння стало гучнішим.

А потім звук апарата почав віддалятися.

Біп.

Мур-р-р...

Біп.

Мур-р-р...

Ще мить — і лікарняна палата зникла.

Замість неї з'явилося сонячне світло.

Шум вулиці.

І знайомий голос:

— Ти знову тут?

Мейлара озирнулася.

Киця сиділа поруч.

Ніби нікуди й не зникала.

— Ти знову тут?

Мейлара озирнулася.

Киця сиділа поруч і спокійно дивилася на неї.

— А де мені ще бути?

Вона усміхнулася й присіла поруч.

Киця одразу потерлася об її руку.

— Ти знову мене знайшла.

Мейлара підняла телефон.

— Аріелю, запусти камеру.

— Камеру запущено.

На екрані з'явилося її обличчя.

Мейлара поправила волосся.

— Так краще.

— Ви плануєте запис?

— Звичайно.

Вона повернула камеру на вулицю.

— Усім привіт! Я знову...

Мейлара замовкла.

На екрані за її спиною стояла киця.

Вона дивилася просто в камеру.

Мейлара обернулася.

Киці не було.

— Аріелю...

— Так?

— Перемотай назад.

— На скільки?

— П'ять секунд.

Відео відмоталося.

Киця була на записі.

Стояла позаду Мейлари.

А потім повільно пройшла крізь неї.

Мейлара завмерла.

— Що це було?

— Не можу визначити.

— Це жарт?

— Я не маю функції жартів.

Мейлара ще раз подивилася на вулицю.

Нікого.

Вона повільно опустила телефон.

— Можливо, я просто втомилася.

Киця раптом з'явилася біля її ноги.

Мейлара здригнулася.

— Звідки ти взялася?!

Киця спокійно нявкнула.

Мейлара присіла й торкнулася її шерсті.

Тепла.

Справжня.

— Гаразд...

Вона піднялася.

— Аріелю, запам'ятай цю кицю.

— Для чого?

— Не знаю.

Вона знову увімкнула запис.

— Почнемо ще раз.

Мейлара усміхнулася в камеру.

— Усім привіт. Сьогодні я...

На задньому плані пролунав тихий голос.

— Мейларо...

Вона різко замовкла.

— Аріелю?

— Я нічого не говорив.

Мейлара повільно опустила телефон.

Киця дивилася в один бік.

Туди, де нікого не було.

А потім у порожньому просторі знову почувся голос:

— Ти знову забула мене.

Мейлара зблідла.

— Хто це?

Киця раптом побігла вперед.

Мейлара інстинктивно рушила за нею.

І тільки тоді помітила на стіні будинку напис.

Вона була впевнена, що секунду тому його там не було.

«НЕ ЗАБУВАЙ.»

Мейлара підійшла ближче.

Провела пальцями по літерах.

Фарба була свіжа.

А під написом стояла дата.

Дата завтрашнього дня.

Так 😂 Вона ж не може сприйняти розмовляючу кицю як щось абсолютно буденне. Нехай спочатку буде «стоп, МЕНІ ЦЕ ПОЧУЛОСЯ?», а потім милість переможе здивування.

Мейлара озирнулася.

Киця сиділа поруч і дивилася на неї великими очима.

— Ти знову тут?

Мейлара усміхнулася.

— Схоже на те.

Киця трохи помовчала.

— Я не їла давно...

Мейлара застигла.

Вона повільно повернула голову.

— Що?

Киця дивилася на неї.

— Я дуже голодна.

Мейлара кілька секунд просто мовчала.

— Ти... щойно зі мною заговорила?

Киця нахилила голову.

— Так.

— Кішка.

— Так.

— Розмовляє.

— Як бачиш.

Мейлара прикрила рот долонею.

— Я або сплю, або...

Вона замовкла.

Киця тихенько нявкнула.

— А можна щось поїсти?

Мейлара подивилася на неї.

— Ти серйозно?

— Дуже.

— Після того, як ти щойно заговорила людським голосом, тебе найбільше хвилює їжа?

Киця сором'язливо опустила очі.

— Я давно не їла.

І все.

Мейлара не витримала.

— Ох...

Вона присіла перед нею.

— Ну йди сюди.

Киця обережно підійшла.

— У мене є бутерброд.

— Можна?

— Звичайно.

Мейлара відламала невеликий шматочок і простягнула його киці.

Та обережно взяла їжу й почала їсти.

Мейлара дивилася на неї, не приховуючи здивування.

— Я все ще не можу повірити, що ти розмовляєш.

Киця підняла мордочку.

— Я теж спочатку не могла.

Мейлара засміялася.

— Що?

— Нічого.

Киця доїла й тихенько потерлася об її ногу.

— Дякую.

Мейлара погладила її.

— І що мені тепер із тобою робити?

Киця подивилася на неї величезними очима.

— А можна... я піду з тобою?

Мейлара завмерла.

— Зі мною?

Киця кивнула.

— Тут мені самотньо.

Мейлара ще секунду дивилася на неї.

А потім зітхнула.

— Ну все...

Вона підняла кицю на руки.

— Тепер я точно тебе не залишу.

Киця одразу влаштувалася в неї на руках і замуркотіла.

Мейлара усміхнулася.

— Але ти мені ще поясниш, як саме ти навчилася говорити.

Киця заплющила очі.

— Потім.

— Ага. Уже бачу, хто тут буде головною.

Киця лише тихенько замуркотіла.

І чомусь Мейларі здалося, що вона щиро усміхнулася.

— Аріелю... я щойно чула, як ця киця зі мною заговорила.

— Я нічого тобі не скажу.

— Чому?

— Бо ти мала це пам'ятати.

Мейлара насупилася.

— Що саме?

Аріель важко видихнув.

— У мене не все добре з пам'яттю, але навіть я це пам'ятаю.

— Аріелю...

— Ти відьма на мінімалках.

Мейлара завмерла.

— А-а...