12 глава

Неріон кілька секунд мовчки дивився на вазон.

Ще зовсім недавно рослина виглядала майже мертвою. Листя звисало вниз, кілька стебел пожовкли, а земля була сухою.

Тепер вона виглядала зовсім інакше.

Зелень повернулася до листя, стебла випросталися, а маленький паросток, який раніше ледве було видно, розгорнувся.

— Я досі не розумію, що сталося, — сказав Неріон.

Мейлара нахилилася ближче.

— Ти просто торкнувся її?

— Так.

— І вона ожила?

— Так.

Мейлара задумливо подивилася на вазон.

— Може, перевіримо?

— Як?

— Я теж торкнуся.

Неріон відійшов убік.

Мейлара обережно поклала пальці на один із листків.

Спочатку нічого не сталося.

— Бачиш? — сказала вона. — Мабуть, це було…

Вона не встигла договорити.

Листок під її пальцями здригнувся.

Мейлара завмерла.

Потім ще один листок повільно піднявся.

— Неріоне…

— Бачу.

Вони обоє мовчали.

— Ще раз, — прошепотіла Мейлара.

Вона забрала руку.

Потім знову торкнулася рослини.

І цього разу маленький паросток почав розгортатися просто перед їхніми очима.

Мейлара різко відсмикнула руку.

— Добре.

— Що?

— Це вже не випадковість.

Неріон кивнув.

Він знову торкнувся вазона.

Рослина відреагувала так само.

— Отже, справа в нас, — сказав він.

Мейлара подивилася на нього.

— Але чому?

Неріон замислився.

Його погляд мимохіть опустився на браслет на зап'ясті.

Мейлара теж подивилася на свій подарунок — крабик у волоссі.

Вони одночасно згадали, звідки отримали ці речі.

— Не може бути… — тихо сказала Мейлара.

— Думаєш про те саме?

— Так.

Неріон обережно зняв браслет.

— Спробуємо?

— Що саме?

— Покласти його біля вазона.

Мейлара кивнула.

Він поклав браслет на стіл.

Нічого.

Тоді Мейлара зняла крабик і теж поклала його поруч.

Кілька секунд нічого не відбувалося.

— Може, ми помиляємося, — сказала вона.

Неріон простягнув руку й торкнувся браслета.

Потім вазона.

Рослина одразу здригнулася.

Мейлара широко розплющила очі.

— Знову.

Вона торкнулася крабика, а потім листка.

І рослина знову ожила під її пальцями.

— Отже, справа не в нас, — сказала Мейлара.

— Схоже на те.

— А в них.

Неріон подивився на браслет.

— У подарунках.

Телефон на столі раптом озвався жіночим голосом.

— Так.

Неріон здригнувся.

— Аріелло?!

— Вибач. Я не хотіла вас лякати.

Мейлара подивилася на телефон.

— Ти все чула?

— Так.

— І знаєш, що відбувається?

На кілька секунд запала тиша.

— Знаю.

Неріон підняв браслет.

— Тоді пояснюй.

— Я саме це й збиралася зробити.

— Починай.

Аріелла трохи помовчала.

— Браслет і крабик не звичайні прикраси.

Мейлара подивилася на свій крабик.

— А які?

— Магічні.

Неріон пирхнув.

— Тобто ми справді отримали магічні подарунки?

— Так.

— Від тієї самої людини?

— Так.

Мейлара повільно сіла.

— Аріелло… хто вона?

Цього разу відповідь прозвучала не одразу.

— Відьма.

Неріон подивився на Мейлару.

— Справжня?

— Справжня.

— І звідки вона?

— З іншого світу.

Мейлара мовчала.

Неріон теж.

Аріелла продовжила:

— У її світі існує магія. А ці речі містять її частину.

Неріон перевів погляд на вазон.

— Тобто рослина ожила не через нас?

— Ні.

— А через них?

— Саме так.

Мейлара торкнулася крабика.

— Але чому вона реагує, коли ми її торкаємося?

— Тому що магія всередині предметів взаємодіє з живими істотами.

Неріон задумався.

— І це відбувається з усіма?

— Я не знаю.

— А ми можемо зробити щось інше?

Аріелла замовкла.

— Думаю, саме це нам і належить з'ясувати.

Мейлара подивилася на вазон, потім на крабик.

— Здається, звичайний подарунок перетворився на щось значно цікавіше.

— Або небезпечніше, — додав Неріон.

Аріелла тихо відповіла:

— Саме це мене й хвилює.

Щойно браслет і крабик опинилися поруч, камені в них одночасно спалахнули.

Перед ними в повітрі з'явилося світло, яке швидко склалося в невелику напівпрозору голограму.

На ній з'явилася Аліса.

Вона усміхнулася й заговорила:

— Якщо ви це бачите, значить, браслет і крабик нарешті опинилися разом.

Аліса на мить задумалася.

— Не переймайтеся. Вони були створені для того, щоб підтримувати ваше здоров'я в нормі. Але, здається, я трохи перестаралася.

Вона винувато усміхнулася.

— Камені випадково відібрали більше енергії, ніж потрібно. Тому тепер ви… скажімо так… відьмаки на мінімалках.

Мейлара повільно повернула голову до Неріона.

— Відьмаки на мінімалках?

Неріон лише розвів руками.

Голограма Аліси продовжила:

— Примітивна магія з цими предметами вам доступна. Рослини оживити, щось трохи змінити, можливо, ще кілька простих речей. Але не переборщіть.

Її усмішка стала серйознішою.

— Ці камені беруть мою магію. Навіть тоді, коли я перебуваю далеко від Волтерії.

Аліса трохи нахилилася до голограми.

— Тож, будь ласка, не намагайтеся перевірити, чи зможете ви випадково підняти будинок у повітря. Я не впевнена, що мені сподобається рахунок за ремонт.

Мейлара прикрила рот рукою, стримуючи сміх.

— І ще одне, — додала Аліса. — Якщо щось дивне почне відбуватися, просто не панікуйте. Скоріш за все, це нормально.

Вона замислилася.

— Ну… настільки нормально, наскільки взагалі може бути нормальним випадкове створення двох маленьких магічних предметів у світі без магії.

Аліса знову усміхнулася.

— Бережіть себе.

Голограма почала згасати.

— З любов'ю, Аліса.

Світло згасло остаточно.

Кілька секунд Неріон і Мейлара просто мовчали.