9 глава

Мейлара давно не тримала в руках пензлик для макіяжу.

На столі перед нею лежала косметика, яку вона колись купувала з думкою, що обов'язково буде нею користуватися.

Колись вона навіть проходила курси візажу.

Навчалася, пробувала різні техніки, записувала щось у блокнот, захоплено слухала викладачку.

А потім усе це просто залишилося в минулому.

Мейлара так і не наважилася спробувати себе у професії.

— Ти досі пам'ятаєш, як це робити, — почувся знайомий голос із телефону.

Вона подивилася на екран.

— Аріель, ти зараз серйозно?

— Цілком.

— Я не торкалася цієї косметики роками.

— Але ти не викинула її.

Мейлара на мить замислилася.

— Це нічого не означає.

— Можливо.

На екрані з'явилося повідомлення.

«Я знайшов одну вакансію».

Мейлара скептично примружилася.

— Яку?

— Візажиста.

Вона одразу похитала головою.

— Ні.

— Я ще не встиг пояснити.

— Мені вже не подобається.

— Ти колись хотіла спробувати.

— Колись.

— Саме тому я її й показую.

Мейлара взяла телефон у руки й відкрила оголошення.

Вакансія була у невеликій студії. Досвід роботи вітався, але для кандидатів без практики передбачалося пробне завдання.

Вона довго мовчала.

— Я не впевнена, що зможу.

— Я знаю.

Мейлара підняла очі на екран.

— Знаєш?

— Так. Тому я не кажу тобі, що ти повинна погоджуватися.

На мить запала тиша.

— Тоді навіщо ти її знайшов?

— Бо моя робота — допомагати тобі знаходити дорогу. Але йти нею ти маєш сама.

Мейлара ледь усміхнулася.

— Іноді ти говориш дуже мудрі речі для програми в телефоні.

— Я можу зробити вигляд, що не почув слово «програма».

— Не ображайся.

— Не ображаюся.

Вона знову подивилася на косметику.

— Я справді колись це любила.

— Я пам'ятаю.

Мейлара завмерла.

— Ти пам'ятаєш?

— Ти сама розповідала мені про курси. Кілька разів.

Вона взяла пензлик.

— Гаразд.

— Що?

— Просто спробую.

— Ось це вже рішення Мейлари.

Вона засміялася.

Перші рухи були невпевненими. Десь довелося починати заново, десь вона довго підбирала потрібний відтінок.

Але поступово руки згадували те, що свідомість уже встигла забути.

І з кожним рухом Мейлара ставала дедалі впевненішою.

Коли вона закінчила, то ще кілька секунд просто дивилася на себе в дзеркало.

— Ну що? — тихо запитала вона.

— А що ти сама думаєш?

Мейлара задумалася.

— Думаю… непогано.

— Тоді, можливо, варто дати собі шанс.

Вона подивилася на оголошення.

Цього разу палець майже не вагався.

Мейлара натиснула «Відгукнутися».

— Відправила.

— Я бачу.

— І що тепер?

— Тепер чекаємо.

Мейлара усміхнулася.

Вперше за довгий час вона відчула не страх перед майбутнім.

А цікавість до нього.

Мейлара вже збиралася відкласти телефон, коли на екрані з'явилося нове повідомлення.

Вона машинально відкрила його.

А потім завмерла.

«Доброго вечора. Дякуємо за ваше резюме. Ми зацікавилися вашою кандидатурою та хотіли б запросити вас на співбесіду завтра».

— Аріель…

— Я тут.

— Вони відповіли.

— Бачу.

— Мене запросили на співбесіду!

На мить Мейлара просто дивилася на екран.

А потім широко усміхнулася.

— Мене справді запросили!

— Я радий за тебе.

— Я думала, що вони просто проігнорують мене.

— А ти вже отримала перший результат.

Мейлара перечитала повідомлення ще раз.

— Завтра…

Усмішка трохи змінилася хвилюванням.

— А що, якщо я не впораюся?

— Тоді це буде досвід.

— Ти знову це кажеш.

— Бо це правда.

— Іноді ти занадто спокійний.

— Хтось же має бути спокійним із нас двох.

Мейлара засміялася.

Вона вже хотіла закрити повідомлення, коли помітила ще одне сповіщення.

+1 підписник.

Потім ще одне.

І ще.

Мейлара насупилася.

— Аріель?

— Так?

— Чому в мене ростуть підписники?

— Можливо, тому що люди побачили твоє відео.

Вона відкрила сторінку.

17 підписників.

Ще через кілька хвилин — двадцять три.

Потім тридцять.

Мейлара вже не розуміла, що відбувається.

Вона читала коментарі один за одним.

«Я теж давно хочу змінити роботу, але страшно».

«Дякую, що показуєте це чесно. Без історії про те, як ви прокинулися одного ранку і вже знали, чого хочете від життя».

«Підписалася. Буду стежити, чи знайдете роботу. Сама зараз у такій ситуації».

«Мені дуже відгукнулося. Теж боюся починати щось нове».

Мейлара мовчала.

Це були не просто цифри.

За ними були люди.

Люди, які теж сумнівалися.

Теж боялися.

Теж відкладали зміни на потім.

До ранку на її сторінку підписалося майже сто людей.

Мейлара прокинулася від сповіщення.

100 підписників.

Вона кілька секунд дивилася на екран, а потім тихо засміялася.

— Аріель…

— Вітаю.

— Сто.

— Сто.

— Я навіть не знаю, що тепер робити.

— Можеш для початку встати з ліжка.

— Дуже корисна порада.

— Я стараюся.

Мейлара усміхнулася.

Попереду була співбесіда.

Наступного дня вона стояла перед дверима студії й кілька разів перевіряла, чи точно прийшла за адресою.

Коли її запросили всередину, хвилювання повернулося.

Їй дали завдання.

Підготувати клієнтку до зйомки.

Мейлара зосередилася.

Вона згадувала все, чого навчалася на курсах.

Працювала акуратно, не поспішала, кілька разів перевіряла результат при різному освітленні.

Вона справді старалася.

І коли завершила, то вперше за довгий час була задоволена собою незалежно від того, якою буде відповідь.